її.
Вілсон стояв на балконі, його сиве волосся вибивалося з-під круглої чорної шапочки, а сірі очі, звиклі до напівтемряви кабінету, мружилися від сліпучого сонця так само, як очі немовляти Естер. Він був схожий на потемнілий портрет зі старовинного збірника проповідей, і людські гріхи, пристрасті і страждання займали його не більше, ніж подібну гравюру.
– Естер Прин, – продовжував пастор, – я щойно переконував мого молодого побратима, чиї проповіді ти неодноразово чула, – тут містер Вілсон опустив руку на плече блідого юнака, що стояв поруч із ним, – що йому слід звернутися до тебе тут, перед лицем небес, перед нашими мудрими і справедливими правителями, на очах у всього народу, і докладно роз’яснити, наскільки огидний і брудний твій гріх. Знаючи тебе краще, ніж я, він може глибше судити про те, м’які або жорсткі слова потрібні для того, щоб знищити твою нерозкаяність і впертість і змусити відкрити ім’я того, хто спокусив тебе і кинув у безодню. Однак брат Димсдейл, – хоч він і розумний як на свої літа, – заперечив мені, що примушувати жінку в присутності великої кількості людей розкрити таємниці серця є насильством над її природою. Я ж намагався довести йому, що ганьба полягає в скоєнні гріха, а зовсім не в його оголошенні. Що ти відповіси мені цього разу, брате Димсдейл? Хто з нас двох, ти чи я, звернеться до цієї заблудлої душі?
Серед сановних глядачів і пасторів, які займали місця на галереї, почувся крик, суть якого висловив губернатор Беллінгґем, підвищивши голос, хоч і владний, але пом’якшений повагою до молодого пастора.
– Вельмишановний пане Димсдейл, – сказав він, – на вас лежить відповідальність за душу цієї жінки. Тому ваш прямий обов’язок – схилити її до визнання, яке і стане доказом щирості каяття.
Після цього звернення всі погляди натовпу зосередилися на превелебному Димсдейлі, молодому пасторі, який, закінчивши один з кращих англійських університетів, привіз до нашого лісового краю останнє слово вченості того часу. Його красномовство і релігійний запал уже помітно вирізняли його серед представників церкви. Та й сама зовнішність його була вельми примітною: високий опуклий білий лоб, великі темні, завжди сумні очі і то твердо стиснуті, то злегка тремтячі губи, які свідчили про болючу чутливість у поєднанні з великим самовладанням. Незважаючи на природну обдарованість і глибокі знання, молодий пастор був завжди насторожі й разом із тим він мав розгублений, ніби трохи переляканий погляд, як у людини, що загубилася в нетрях життя і здатна знайти спокій лише на самоті. Він намагався, наскільки це не суперечило йому як священнослужителю, триматися в тіні, був скромний і поводився просто, а коли йому доводилося виголошувати проповіді, слова його дихали такою поезією і чистотою помислів, що багатьом здавалося, ніби вони чують голос ангела.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив
