Слухайте!
Тарас ще раз перехрестився й почав уголос:
– Отче наш! Іже єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай буде воля Твоя! Нехай прийде царство Твоє, яко на небесах, тако і на землі. Хліб наш насущний дай ж нам днесь і залиши нам борги наші, яко і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас во спокусу, але визволи від Лукавого…
Важка соснова шишка вдарила Куницю в плече. Удар так собі, наче дитина бешкетувала. Але слідом прилетіла друга – у спину, а трохи згодом – невидимий супротивник заліпив Тарасу ще однієї шишкою. Простісінько в чоло.
– А щоб тобі!
Хлопець хекнув, ступнув назад, перечепився за послужливо підставлений корінь і з усього маху гепнувся задом на землю. Добре, хоч не на пеньок. Але й таке ставлення принаймні образливе.
– Значить, вража сило, Божого слова ти не боїшся? – закипаючи від люті і приниження, погрозливо пробурчав Куниця. – Начувайся ж… Зараз побалакаємо інакше!
Парубок сховав шаблю у піхви, а замість зброї неквапливо дістав з-за пояса гаман з кресалом.
– А як вам сподобається очищувальний вогонь? Перекурю, а потім розкладу багаття та й спалю все бісівське гніздо, до вашої ж матері, нежить кудлата! – При цьому хлопець сунув у рот мундштук люльки і демонстративно кілька разів клацнув кресалом.
Ясна річ, що нікого палити Тарас не збирався, – лісова пожежа найстрашніше лихо, яке тільки може трапитися для усієї околиці. Сама Михайлівка за рікою і луками – її вогонь не зачепить, з таким розрахунком і будувалося село, – в тому біди не буде. Але і звірина надовго пропаде, і горіхів чи грибів-ягід кілька літ на згарищі не збирати. А в неврожайний рік не знайти людям кращої підмоги, ніж лісові дари. І до столу подати, і худобину підгодувати. Ось тільки нежить про це може й не знати? То чому не спробувати полякати, коли нічого іншого триклята не боїться?
– Стій, козаче… Постривай… – неголосно прошелестів кряжистий, наче сплетений з самих ґудзів старий граб, на стовбур якого до цієї миті безтурботно спирався спиною Тарас. Чи, може, хлопцеві лише так здалося, але підхопився Куниця на ноги і відскочив убік з подвоєною спритністю.
– Не гарячкуй. Що ти, як в окропі купаний?! – густим басом озвалася густа темінь з протилежного боку галявини. – Наче не знаєш, що в Іванову ніч кожному пустувати дозволено? І немає в цьому порушення давньої згоди. А як би тобі, приміром, дітваки камінцем у спину кинули, ти й на них би з шаблюкою кинувся?
– То діти… – неохоче пробурчав Куниця, здогадуючись, куди лісовий господар хилить.
– А мої лісовички та боровички, якщо порівняти прожиті ними роки з віком усього лісу, – куди молодші за вашу дітвору будуть. От і пустують з нагоди свята… Жартують… А ти – відразу вогнем погрожуєш. Негарно…
– Нічого собі розваги!.. – обурився Тарас, але вже більше для порядку, ніж од злості. – Заморочили голову, завели в хащі. Сосновою шишкою в чоло засвітили… – нехай, це можу зрозуміти…
