сушеного зілля і трав. І тільки після цього звернув увагу на незвичайну тишу, що панувала у світлиці. Тишу – неможливу поруч з живими людьми.
Куниця замовк, розгублено гмикнув і непевно ступив до лежанки. Став біля узголів’я і шумно видихнув.
Бабуся Аглая, по-доброму посміхаючись, безтурботно дивилася в стелю очима, які на цьому світі вже нічого не бачили. Але, судячи з її лагідного і спокійного обличчя, смерть не захопила стареньку зненацька, а була зустрінута, як давнішній і добрий знайомець.
Тарас повільно перехрестився, поморгав туманіючими очима і ніжно провів долонею по зморшкуватому, ще не охололому чолі бабусі. Потім встав перед покійницею на коліна і ніжно торкнувся губами чинно складених на грудях, вузлуватих пальців, що міцно стискали дерев’яне розп’яття. Краєчком свідомості зазначивши, що натруджені, мозолясті і шорсткі, як річковий піщаник, руки бабусі Аглаї в посмерті здобули шовковисту ніжність. Ставши на дотик м’якими і… холодними.
– Ось я і залишився на всьому білому світі зовсім один… – прошепотів хлопець журно і безпорадно. – Що ж ти, мила моя бабусенько, так поквапилася? Хоч би до весілля зачекала? Правнуків разом з Ребеккою трохи побавила… Хто ж мені тепер у скрутну хвилину розумну пораду дасть, або за лінощі вилає? Як же ти так пішла, га? Навіть не попрощавшись…
Потім хлопець закрив покійниці очі, підвівся з підлоги, ступив до столу і важко опустився на ослін.
Різноманітні думки кружляли в його голові безпутним натовпом п’яних гульвіс, що за будь-яку ціну прагнуть перекричати один одного, навіть не намагаючись вислухати чужі доводи. Найбільше хлопцеві хотілося впасти на своє ложе, або просто тут, за столом закрити очі і задрімати. А опритомніти від буркотливого, але сповненого турботи і любові старечого голосу…
Куниця дістав люльку і кисет, старанно натоптав чубук, розкурив неспішно і після кількох глибоких затяжок промовив задумливо:
– Попереджав же лісовій господар: що втрачу перш ніж нове знайду… А я ще похвалявся, дурний, що нічого не боюся, бо втрачати нічого… Ось і добалакався… Тепер уже справді нічого.
– Знову квапишся зі словами, як голий на торг, господарю… – несподівано пробурчав у відповідь чоловічий басок. – Невже так і не порозумнішаєш ніколи? А час би…
– Хто тут? – смикнувся Тарас, озираючись по порожній світлиці. – Чи мені вчувається?
– Домовик я ваш… – статечно відповів невидимий співрозмовник. – Третє покоління, як за добром родини Куниць доглядати приставлений.
– А чого тільки тепер голос подав? – здивувався парубок. – Помічати тебе і раніше траплялося… мигцем, а озвався вперше.
– Бо тоді тебе і без мене було кому розуму вчити… – зітхнув домовик. – А щодо «бачив»… То, мабуть, не я був. Сусідко зі своєю марою частіше по хаті швендяють. Нероби…
– Сам такий… – відгукнувся із-за печі скрипучий жіночий голосок. – За худобиною і по двору мій
