ж бо й воно… – осудливо кинув отець Василь. – Люди завжди відверту розмову та перепросини на потім відкладають. Самі того не розуміючи, що «потім» – може і не бути, бо не дано людині знати прийдешнього. О-хо-хо, гріхи наші тяжкі… Замалим не забув. У голові не вкладається… Боюся, Тарасе, не вдасться рабу Божу Аглаю нині відспівати.
– Чому? – здивувався Куниця. – Труну Степан Лікоть швидко змайструє. У нього завжди запас сухих дощок є. Як раз до вечірньої молитви і встигнемо… А далі тільки вашої охоти треба.
– Не в наших бажаннях біда, сину мій… – зітхнув отець Василь, і парубок вперше звернув увагу на те, які втомлені, постарілі очі у цього, ще досить молодого і міцного чоловіка.
– А в чому? Ви скажіть, що треба, панотче? Я все зроблю, присягаю… Бабуся заслужила на вічний спокій.
– Церква наша на замку від учора.
– Як це? – здивувався парубок.
– Громада ще з Трійці заборгувала за оренду, – зітхнув священик. – Ось Іцхак і замкнув двері на ключ. Поки борг не сплатимо. А чим платити? – знизав широкими плечима отець Василь. – До нового врожаю ще самим дожити треба. Думали кілька ялівок зарізати, масла, меду продати. Я теж збирався пару дюжин горшків на підмогу громаді зробити. Але найближчий ярмарок у Брацлаві тільки на Петрівку буде. В Ужалі і того пізніше – на Спаса. А корчмар більше чекати не хоче. І ніяких умовлянь не слухає. Вимагає всю оплату за півроку сповна… Мовляв, йому за нашого Бога немає резону збитки терпіти.
– Це так, дядько Іцхак буває дуже упертим і незговірливим, особливо коли розмова заходить про гроші, – погодився Куниця. – Але, думаю, що зможу його вмовити. Адже похорон – не весілля, і хотів би, не відкладеш. Зараз до столяра зайду, а від Ліктя – просто в шинок і подамся.
– Добре, якщо так… – помітно було, що отець Василь не поділяє такої впевненості. – Ну, що ж, Бог у поміч. Тоді ти займайся своєю справою, а я – вмиюся і поспішу до покійниці… Царство їй Небесне і земля пухом, добра була жінка. Ти, по молодості років, напевно не знаєш, але якщо б не твоя бабуся, то мій Федько, може, й не народився б… – священик багатозначно покивав. – Ще й породіллю, Любаву мою, з собою міг забрати… Так що я перед Аглаєю Луківною в боргу. І якщо при житті їй моє вміння не знадобилося, то хоч після смерті відслужу як належить.
Зі столяром Тарас домовився швидше, ніж сам розраховував. Йому навіть на подвір’я заходити не довелося. Дізнавшись, що Луківна померла, Степан запитав тільки: на коли потрібна труна, додавши при цьому, що не візьме з Тараса ні гроша. Тут Куниця дізнався, що п’ять років тому бабуся Аглая ви5ходила всю багатодітну сім’ю Ліктя, коли ті отруїлися поганими грибами. Тому і столяр вважав, що зобов’язаний, нехай хоч у такий сумний спосіб, віддячитися своїй благодійниці. І, сором’язливо відмахнувшись від щирої подяки Куниці, бурмочучи собі під ніс щось про несправедливу долю, пішов стругати дошки.
Спантеличено почухавши потилицю, бо ніколи ні про що подібне йому не доводилося чути, Тарас
