не повернувся – з роботи чи гулянки – хоч вдосвіта, його завжди чекала розігріта страва.
І так соромно зробилося парубкові від цих спогадів і докорів сумління, що хоч сідай, та й плач!
Він, може, і заплакав би гірко, ридма, – як ревів років десять тому, коли вперше усвідомив, що матері у нього більше немає, – якщо б сльози мали силу бодай щось спокутувати або залагодити…
Розділ третій
Шинок «Причілок старого Шмуля», що розмістився в південній околиці Михайлівки, на перший погляд не справляв враження не те що поважного заїжджого двору, а й звичайнісінької сільської корчми. Звичайний шестистінок, ще й притулений одною стіною до жидівської хати. То кмітливий шинкар вирахував, що так не лише будуватися дешевше, а взимку обігрівати житло за рахунок готування їжі для гостей, – але й таку «дрібницю», що з корчми, яка значиться в магістраті прибудовою, податок стягується вдвічі менший, аніж з повноцінної, окремої будівлі. А те, що у «прибудові» можна посадити за накриті столи з півсотні гостей, і вони не штовхалися б ліктями, то інша розмова.
Потреба у просторій залі пояснювалася не тим, що жителі села виявляли надмірну охоту до хмільного і вільний час проводили в корчмі, пропиваючи останнє. Якби старий Шмуль розраховував лише на їх гроші, то при такому ґешефті шинок давно пішов би за вітром, і жид подався на жебри. Річ у тім, що Михайлівка була селом причілковим. Себто, побудована на річці, котрою з весни і до пізньої осені сновигали човни з розмаїтим крамом.
Понад століття тому зародилася вона з кузні і хутора Михайла Груздя, котрий вподобав це місце, бо з давніх-давен тут пролягала дорога з бусурманських земель у західні міста. Так званий Курний шлях. Котрим ще й дотепер частенько користувалися відважні купці, що бажали скоротити й без того неблизький шлях, або уникнути надміру великого мита за проїзд коронним трактом і за безпечний нічліг у межах Брацлавського воєводства.
А що бажаючих заощадити серед негоціантів ніколи не бракувало, тож зупинялися купецькі або чумацькі валки біля кузні доволі часто – у дорозі завше знайдеться потреба підкувати коней або підтягти обід колеса. Окрім того, хто відмовиться від нагоди смачно поїсти? Тим паче, коли в дорозі не один тиждень і вся страва – куліш та каша. Тож шинок на березі Вівчурки виріс настільки прудко, немов із-під землі вигулькнув.
До речі, більш вертка і порожиста далі на південь річка, в цих місцях ставала вже доволі тихою і глибокою. Цілком прохідною для невеликих стругів[4]. І добрий лоцман, що знав усі потаємні мілини та інші примхи Вівчурки, міг довести караван по воді аж до Дністра. А вже там, пливи собі хоч у Галич, а хоч – до самого Львова або й у Краків. Трохи повільніше, бо проти течії – зате цілком безпечно. Через заболоченість берегів розбійники траплялися значно рідше, ніж на битих шляхах. Тому, – нехай і не щодня, але достатньо часто, щоб господар міг не тільки не розоритися на податках, але ще й пару злотих до калитки заховати, –
