тебе розмова?
– Замовкни, потвора недолуга! – цитькнув на дружину сусідко. – Бачиш: молодий господар до тями ніяк не прийде. Натяками та недомовками не обійтися. Все як слід розтлумачити треба.
– Чого ж Аглая сама внукові не пояснила? – резонно зауважила мара, не бажаючи поступитися чоловікові.
– Може, не встигла?
– Пробі, рятуйте… Звела доля з недолугим! – зойкнула роздратовано мара. – У тебе голова тільки для носіння шапки годиться! Не встигла… – передражнила чоловіка. – Це ж Знаюча, колода ти дубова! Вона ніколи і нічого даремно не робила. Може, молодий господар ще в силу не ввійшов, а може – від чого іншого шмаркача врятувати хотіла…
– Розумниця… Сама питає, сама і пояснює… – шваґер домовика збентежено засопів і перестав сперечатися. Знаючи з багатолітнього досвіду, що у тім нема сенсу, – останнє слово однаково за жінкою залишиться.
Зате тепер остаточно розлютився Куниця.
– Ну ось що, нежить хатня, – тепер послухайте, що я скажу! Не знаю: хто і від чого шмаркача оберігав, але якщо ви, зараз же, усе докладно не розповісте… так щоб я зрозумів – присяйбі, пошкодуєте! По-перше, сходжу за отцем Василем, нехай він тут кожну щілину свяченою водою заллє. А по-друге, по-друге… – Тарас задумався, чим би ще пострашити нежить, не менш грізним.
– Ага! – відблиски пожежі знову затанцювали перед очима. – Клянуся могилою батька: спалю хату дотла, як і обіцяв. Ще й золу пересію і по вітру розвію! Зрозуміли?!
– Не треба священика кликати, господарю… – благально загув домовик. – Навіщо сміття з хати виносити? Проміж себе домовимося… Не чужі ж… А ну, нишкни! – гримнув на мару, що звично забурчала щось своє. І додав, звертаючись до сусідка: – Брате, вкоськай свою бабу. Господар на те й господар, щоб усе згідно з його волею чинилося! Питає – значить, відповідати належить. Може, стара Знаюча якраз хотіла, щоб онук від нас про все визнав? Не сумнівайся, молодий господарю, все честь по честі розтлумачимо. Нічого не утаїмо… Ось тільки, не гнівайся, але мушу спершу тобі кілька прикрих слів сказати.
– Кажи… – знизав плечима Тарас і єхидно додав: – Чому б і тобі, шмаркача, розуму не повчити?
Домовик так гучно зітхнув, що міг присоромити кого завгодно, але сердитий парубок не звернув на те уваги.
– Ну, чого зволікаєш?! Виховуй.
– Молодий, гарячий… та й не в собі трохи… На перший раз пробачаю… – багатозначно проказав домовик. – Але, зарубай собі на носі, козаче! Якнайміцніше! Ніколи, навіть жартома, не смій погрожувати, що власну хату спалиш! Дурне це діло. Зовсім негодяще… І тим паче, не тривож бездумно прах батька. Особливо, якщо не відаєш, де він похований та й чи похований взагалі. Запам’ятав?
– Твоя правда – погарячкував трохи, – не надто охоче визнав справедливість докору Куниця. – Але священика однаково покликати доведеться. Бабусю відспівувати… От голову заморочили… – парубок глянув на
