пейси тряслися, немов розділена надвоє цапина борідка, Іцхак став незграбно спускатися з крутого пагорба.
Куниця провів поглядом нескладну, згорблену постать в довгополому лапсердаку, що розвівався в такт ході, потім озирнувся на зачинені хатні двері і втомлено присів на порозі. Йому раптом зробилося дуже сумно і гірко. А біль самотності зробився таким пронизливим, що юнак замалим не розплакався.
При житті – звичайна, як і десятки інших сільських жінок – трохи буркотлива, надміру метушлива, невгамовно снуюча по господарству бабуся Аглая, після смерті виявилася зовсім іншою. І від розуміння нежданої таємниці, Тарас відчув себе не лише осиротілим, а й чужим у рідній домівці. Настільки чужим, що навіть заходити всередину не було бажання. Понуро зітхнувши, вкотре за цей ранок, парубок важко підвівся і поплентався в напрямку церкви.
Михайлівка починала будуватися на більш пологому західному схилі пагорба, що плавно збігав до річки, тому під церкву громада вирубала і розчистила узлісся, що підступало до околиці села з північного боку. Залишивши лише кілька старих лип і парочку кряжистих дубів. Рука у лісорубів не піднялася викорінити віковічних красенів. Заодно і цвинтар, за звичаєм закладений позаду церкви, під покровом дерев вийшов тихий та богоугодний.
Хату сільському священику теж звели поруч з церквою, на пагорбі. Але, оскільки нинішній Михайлівський панотець Василь, при такій нечисленній пастві, годувався не стільки з шани духовного наставника, скільки з умілих рук єдиного на всю округу гончаря, то більшу частину часу, разом з двома синами, батюшка проводив під навісом, біля гончарного верстака. Там його Тарас і застав.
– Слава Ісусу Христу, панотче, – привітався ґречно парубок, заходячи у двір.
Стрижений під макітру, міцний, широкоплечий моложавий чолов’яга в шкіряному фартусі, надітому на голе тіло, наспівуючи в такт роботі, щось навіть віддалено не подібне на церковні псалми, мало був схожий на настоятеля парафії. А обидва його голопузі хлопчаки, що неподалік старанно місили глину і, відповідно, були перемащені нею з ніг до голови, більше нагадували парочку бісенят, аніж християнських дітлахів.
– Слава навіки Господу Богу нашому, сину мій! – відповів отець Василь, не відриваючи очей від грудки сирої глини, що під його вправними пальцями неквапно приймала форму глека. – Заходь, Тарасе, не стій у воротах. Присядь в холодку. Кваску випий… Там жбан лопухом прикритий. Почекай трохи, я зараз закінчу роботу. Глина не любить, коли її на половині росту кидають. Образитися може, і потім нічого путнього вже не зліпиш. Або при випалюванні трісне, або готовий посуд довго не послужить – розіб’ється…
Як і всяке справжнє вміння, схоже з характерництвом, праця гончаря заворожувала погляд. Здавалося, майстер всього лише недбало торкається сирої грудки, а та самостійно, немов під впливом чар, починає роздуватися, витягуватися і сама по собі перетворюється
