корчмаря Тарас, вловивши головне і вже не прислухався до лементування шинкаря. – Скільки громада вам заборгувала – усе віддам до копійки. Обіцяю… Тільки, після похорону. Добре?
Іцхак вмить замовк і з неприхованою цікавістю глипнув на хлопця.
– Я, пане Куниця, звісно, не вправі брати під сумнів дану вами обіцянку, але дозволю собі запитати: звідки раптом таке багатство? Адже, наскільки мені відомо, у вас у господарстві навіть коня свого немає. За життя пана Тимофія, брехати не стану, грошенята у Куниць водилися. Але відтоді, як ваш батечко пропа… себто, теє, як його… героїчно загинув, господарство тільки хиріє. Хата і та ось-ось завалиться. Незрозуміло, на чому досі тримається?.. Не інакше – домовик стіни підпирає… А як тебе самого Низове товариство до війська покличе? Гей, постривай-но, хлопче! – похопився корчмар. – Ти, часом, не надумав господарство продати?
– Ні, не вгадали, дядьку Іцхак… – попросту, без хитрощів став пояснювати Тарас. – Я цвіт папороті цієї ночі знайшов. Шукав Ривку, коли вона від мене втекла, а знайшов – ось, погляньте… – з цими словами хлопець дістав з гамана з кресалом вже трохи прив’ялу, але все ще мерехтливу червону квіточку. – Зараз не до того. Але одразу після похорону піду скарб шукати…
– Ростиш, годуєш, зодягаєш… – сумно зітхнув син Мордехая. – А коли чужі діти чар-зілля в лісі знаходять, деякі дурепи так від свого щастя додому втікають, що шовкові сорочки по дорозі загубити примудряються. Азохен вей, добре казала тітка Соня, позаминулої весни, коли повчала Ребекку, що…
Знаючи, що жалітися на долю, таку несправедливу до всього іудейського народу і зокрема до нього самого, говіркий корчмар може кілька годин поспіль, – а якщо підтримувати розмову додатковими запитаннями, то і набагато довше, – Куниця вирішив за краще промовчати…
Розповівши зопалу про деякі, досить несподівані і цікаві настанови молодим дівчатам, зроблені головною провидицею їхнього роду, жид зніяковіло замовк. Напевно згадав, що перед ним не просто уважний слухач, а так може статися, майбутній зять, якому, по молодості літ зовсім ні до чого знати про жіночі таємниці. Потім, ще раз важко зітхнув і, зберігаючи на обличчі вираз образи, почовгав у будинок. А коли повернувся, то тримав у руці зав’язану в кільце шкіряну шворку, на котрій бовтався масивний ключ від церковних дверей.
– Пораду можна дати, пане козак? – запитав, простягаючи Тарасові заповітний ключ.
– Розумніший за вас, дядьку Іцхак, у нашому селі хіба що отець Василь, – простодушно відповів хлопець. – Кажіть. Буду лише вдячний.
– Скажи, Тарасе: яким ти той скарб собі уявляєш? – з прихованим смутком у голосі запитав корчмар, дивлячись собі під ноги. – Адже за переказом, квітка покаже те, чого ти більше за все на світі хочеш побачити…
– Дивне запитання, – знизав плечима парубок. – Золото всіляке, церковне начиння, чаші, блюда, підсвічники… – трохи подумав і дещо жвавіше продовжив: –
