у цьому рейваху побачив ґешефт? Ви можете собі уявити: повна хата людей, маковому зернятку впасти ніде, а навіть чверті вина не замовили… А хіба при нинішніх цінах, на одному горосі, капусті та птиці виторгуєш щось? Може, сказати їм, що омлет з перепелиних яєць зроблений? Хоча, ні… не варто. Поки тверезі – однаково не повірять… О-хо-хо, одні лише збитки. А ви, пане Куниця, говорите – ґешефт!..
– Та невже? – не повірив Тарас. – Бути такого не може!.. Не перебільшуєте, часом? Ніколи не повірю, щоб ратники від вина відмовлялися. Чи то купець такий жадібний і суворий попався, що охоронцям горло промочити не дозволяє?
– Купець?.. Ха-ха!.. – пхикнув шинкар. – Ой, не смішіть мої пейси, пане Куниця! Де ви купця побачили? Ні, вони-то якраз протилежне стверджують, і навіть ненароком обмовилися, що ніби везуть крам аж у саму Варшаву. Та тільки я готовий з’їсти власну ярмулку, якщо у сказаному присутнє бодай слово правди. А може, я на старості став гірше бачити? Тоді, дуже вас прошу, покажіть мені пальцем, котрий з них купець? Тільки не кажіть, що негоціантом став отой худорлявий, як святі мощі, чернець з поставою воїна і звичками отця єзуїта? Та щоб мені ніколи більше не побачити ні гроша чесного прибутку, якщо цей пан не з підземель святої інквізиції… Чи, можливо, хтось стане мене запевняти, що торговцем може бути он той, шорсткий драгунський ротмістр, безсумнівно, командир загону, що супроводжує отця єзуїта? З таким доброзичливим поглядом і чемним обходженням набагато простіше де-небудь у затишній місцині зробити засідку на багатий караван, ніж його охороняти. Був би в мене бодай один такий слуга, я би навіть на двері кульгавої тітки Соні другий засув не полінувався поставити!.. Правда, розважливо міркуючи, сама цьоця Соня, мабуть, такої застороги не схвалила б…
– Та Господь з ними, дядьку Іцхак, – резонно зауважив Тарас. – Що ви так розхвилювалися? Пообідають подорожні, відпочинуть трохи та й попливуть далі. Перший дивний караван на своєму віку побачили чи що? А що таємницю свою з собою далі повезуть, то й слава Творцеві. Як казала моя бабуся: на смерч краще дивитися здалеку. Гарніше виглядає…
– Може й так… – стріпнув пейсами жид і продовжив дещо збентежено від того, що такий молодик розважливіше за нього балакає. – Маєш слушність, Тарасе… Многії знання збільшують печаль… Але, якось неспокійно стає у мене на душі, коли я вдивляюся в ці обличчя. Пам’ятаю, схоже хвилювався, коли Циля перший раз послала маленького Мордехая до громадської криниці по воду. І скажи мені відверто: хіба я був не правий? Скільки ми його потім шукали? Все село переполошили.
– Це ви згадали той випадок, коли ваш шибеник, посеред білого дня, у Горобців найліпшу грушу обніс і поперся грушки на причілок продавати? – Посміхнувся Тарас, ледве стримуючи регіт.
– Та що ви мені, пане козаче, в очі тими кислицями тицяєте? – несподівано обурився корчмар. – Хіба в них справа? Та бодай би самі обсипалися, осам на поживу. Я ж вам про передчуття тлумачу! О, безсердечний світ… Нікому нецікаві душевні муки старого
