і пізніше… – наче пристаючи на прохання парубка, кивнув у відповідь корчмар, тріпнувши пейсами. – Чому не відкласти нікчемну розмову на потім, тим паче, коли йдеться всього лише про мою дівчинку? Нехай собі ще трохи побігає по селу наголяса. Може, ще не всі мешканці в Михайлівці встигли роздивитися які у неї розкішні груди і тонкий стан? Не згадуючи про те, що Ребеці не доведеться червоніти і за решту тіла. Особливо ту частину, що Господь виліпив людині позаду і трохи нижче спини… Пан козак розуміє, про що я?.. Чи не так?
– Не варто мене величати вище честі, дядьку Іцхак, – похнюпився парубок, розуміючи, що без вагомої причини, неприємних пояснень уникнути не вдасться. – Я всього лише новик Війська Низового і права називатися козаком ще не заслужив.
– Ой, я вас прошу, пане Куниця, – з притаманною йому недбалістю відмахнувся жид. – Сьогодні новик, завтра – козак. А якщо післязавтра товариші вас отаманом називати стануть, або сотником наречуть? Змилуйтеся над старим іудеєм. Як моїй бідній голові запам’ятати всі ці військові премудрості? Краще не робіть розумне обличчя і не огинайтеся від простої відповіді…
– Дядьку Іцхак, повірте… От хоч забожитися, – безпорадно зітхнув Тарас. Переговорити шинкаря, не вдаючись до відвертих грубощів, ще не вдавалося нікому. – Нічого такого не було… Ми з Ребеккою всього лише заблукали в лісі, а далі – загубили один одного… Я довго шукав її, але не зміг знайти. Ніч же, темно…
– Хто б сумнівався, пане Куниця… – знову заторохкотів, наче розсипав горох, шинкар. – Я давно підозрював, що як роздягнути пригожу дівицю догола, то в лісі стане значно світліше. Тим паче – вночі. От тільки мені б не хотілося, щоб замість смолоскипа використовували мою простодушну і довірливу дівчинку. Та й майбутньому зятеві така безцеремонність у поведінці Ребекки навряд чи припаде до смаку. А шила в мішку не сховаєш, можете мені повірити, пане козаче. Особливо, якщо, після ваших гулянок, мама Циля буде змушена розшивати сукні нашої доньки. Через стрімко повніючий стан…
– Дядьку Іцхак, – втретє спробував урезонити надміру збудженого корчмаря Тарас. – Ви ж знаєте: я готовий хоч завтра одружитися. Але ви самі противитися нашому весіллю.
– А з чого мені бути згодним, пане Куниця? – сплеснув долонями жид. – Що у вас є за душею, перепрошую, крім батьківської шаблі, хати, що от-от розвалиться, півтора моргу землі і вельми шанованої баби Аглаї? Мовчите? Ото ж бо! То я вам скажу те, про що ви самі, по молодості літ, швидше за все, ще ні разу не замислилися… Моя маленька Ривка і всі її майбутні дітки, дай Бог їм здоров’я, захочуть їсти. А вони – повірте на слово старому іудею – мають таку жахливу звичку змалку… І чим же ви, пане козаче, збираєтеся їх годувати? Невже знову бідному і хворому Іцхаку доведеться виймати останню крихту з рота у своєї і без того жебракуючої родини? Ось, я дивлюся на ваше обличчя і бачу, що тепер вам самому стало геть сумно?
– Померла бабуся, – тихо промовив Тарас.
– Значить, пан Куниця
