другою накрию, – і навіть мокрого сліду не залишиться…
– Не так швидко, опудало замшіле… – потягнув хлопець булатну сталь з піхов. – Бачиш, яка в мене шабелька? По долу молитва витравлена! Якраз для того, щоб усіляку нечисть спідручніше у пекло відправляти було! Геть з дороги, ідолище погане, поки я з тебе трісок не настругав!
– Схоже, твоя взяла, козаче… Знатна зброя, – вмить оцінив заговорений клинок лісовий господар і, важко зітхнувши, опустив палюгу. – Дорогого коштує… Либонь цілу пригорщу золота відсипав?
– Не з ринку зброя… Спадок… – пояснив з гордістю і сумом Куниця. – Шабля, люлька та стара кульбака[3]… Батько в бою загинув, а то – все, що його товариші додому привезли… Тому й зберіг до сьогодні, хоч яка скрута не притискала. Ну, та нічого, – у голосі хлопця побільшало втіхи, – тепер-то ми з бабусею по-людськи заживемо. Якщо легенди не брешуть, квітка папороті заритий у землі скарб вказати може? Вірно кажу, нечисть кудлата?
– Того не відаю, – байдуже знизав здоровенними плечищами лісовик. – Мені, як і сам розумієш, усі ваші цяцьки-брязкальця без потреби. Але краще б ти її не чіпав, хлопче. Добром прошу. А як тебе й справді так злидні обсіли – то завітай у гості іншим разом. Помізкуємо, чим допомогти… Може, службу яку для лісу візьмеш, а я за неї оплату пристойну дам. Для людських рук і розуму завжди робота знайдеться.
І було в його голосі стільки непідробного смутку, що хлопець, уже потягнувшись до заповітного вогнику, навіть руку відсмикнув і ступив крок назад.
– Та що тобі, квітів у лісі мало, що на цій світ клином зійшовся? – промовив Тарас здивовано. – Одною чічкою більше, одною менше. Сам же казав: вам скарбів не треба. А мені – господарство з нужди піднімати. Зовсім захиріло…
Куниця подумав і додав, наче саме ця причина могла усе пояснити якнайкраще:
– Я одружитися хочу, розумієш?.. А дядько Іцхак швидше власними руками приб’є Ривку, ніж видасть свою дочку за такого бідняка… Зате, як розбагатію – інша справа. Відразу завидним нареченим стану. Так що, вибач, лісовий господарю, але не можу я від свого щастя відцуратися. Особливо тепер, коли такий трафунок підвернувся. Іншого разу може й не бути? Батько завше приповідав: доля легковажна, як повітруля… Зрештою, в цьому є і ваша провина! – Тарас зрадів вдалій думці. – Я сюди не з власної волі приперся, самі заманили… А що до твоєї пропозиції на службу пристати, то мудрі люди вчили – з нечистю не укладати жодних угод. Собі дорожче стане!
– Правду кажеш… Зле вийшло, – шумно почухрав густі зарості моху на обличчі лісовик. – Хто ж міг знати, що ти з любовним шалом впораєшся? Червоні чобітки повітруль не одному голову заморочили. Попадалися на їх принади чоловіки і старші за тебе, і міцніші духом. А ти молодець – встояв. Іншим разом нам наука буде – щоб із закоханими не зачіпатися.
– Тим паче, я нагороду заслужив, – посміхнувся Тарас, роблячи ще один крок уперед, ближче до квітки.
