також істотно посилені?
Я вступив у порослий чагарником отвір у насипу і став повільно просуватися по ньому, коли вчергове відчув хвилю нудотного запаху риби, що з’явився невідь-звідки. Невже вітер настільки стрімко змінив свій напрямок і став задувати з моря, перетинаючи усе місто? Швидше за все, так воно і було, оскільки я вже став розрізняти шокуюче гортанне бурмотіння, що чулося з того боку, звідки досі було анічичирк. Але тепер до них долучилися й інші звуки – щось на кшталт повсякчасного грюкання або стукання, що чомусь навіяло на мене образи чогось украй огидного та страшного. Я просто не знав, що й подумати про ту масу невідомих почвар, що хвилеподібно хилиталися та просувалися дорогою на Іпсвіч.
Раптом усі ці звуки та риб’ячий сморід якось разом посилилися, зміцніли, тож я на мить завмер на місці, дякуючи долі за те, що виявився на якийсь час прикритим краєм земляного отвору. Саме тут дорога на Ровлі проходила майже поруч зі старим залізничним полотном, що за кілька десятків метрів відхилялося та тяглося у протилежному напрямку. До того ж цією дорогою зараз щось рухалося, тому мені не залишалося нічого іншого, крім як упасти на землю і втиснутися в очікуванні тієї миті, коли ця дика процесія промине мене і сховається в далечіні. Дяка Богу, що ці виродки не взяли з собою собак, хоча навряд чи це принесло б їм користь із урахуванням того риб’ячого дурману, що забивав будь-які сторонні запахи, заповнюючи зараз усю атмосферу. Сховавшись за кущами, що рясно поросли в цій піщаній ярузі, я почувався у відносній безпеці, хоча і тямив, що загадкові створіння незабаром пройдуть не більш ніж за сто метрів попереду, і я зможу їх розгледіти, тоді як вони (якщо тільки доля не зіграє зі мною якогось злого жарту) мене не помітять.
І все ж мені раптом стало моторошно та лячно навіть просто звести на них погляд. Я побачив залитий місячним сяйвом відкритий простір, який їм доведеться перетнути, і чомусь у голові промайнула дивна, навіть безглузда думка: як же вони забруднять і загидять усю цю місцевість! Мабуть, із усіх інсмутських мешканців вони були найогиднішими – такими, за ким ніколи не захочеш підглядати бодай для того, щоб комусь розповісти про них.
Сморід ставав просто нестерпним, а звуки становили дивовижну суміш дикого крекоту, квакання, завивання та гавкоту, що злилися в єдину суцільну какофонію, як і раніше, вона не мала нічого спільного з людською мовою. Чи були це голоси моїх переслідувачів? А може, вони все ж десь знайшли й узяли з собою собак? Правда, за весь день мені жодного разу не зустрілася в місті жодна з традиційних домашніх тварин. Це їхнє плескання або стукання здавалося жахливим, і я не смів навіть очей підвести на тварюк, що породжували його, твердо вирішивши тримати очі щільно заплющеними аж до того, як вони не сховаються в західному напрямку.
Тепер юрба проходила майже навпроти того місця, де я сховався, – повітря було заповнене їхнім хрипким гавкотом, а земля, здавалося, тремтіла від безглуздих, чужих
