до будинку. Лакей Остін, схожий на дерев’яну статую, зачинив за нами двері.
Розділ 4. Та це ж найвидатніша річ у світі!
Не встигли двері за нами зачинитися, як із їдальні вибігла пані Челленджер. Ця крихітна жінка не тямилася від гніву. Вона стала перед своїм- чоловіком, наче розтривожена несучка, що грудьми зустрічає бульдога. Вочевидь, пані Челленджер стала свідком мого витурення, але не помітила, що я вже встиг повернутися.
– Джордже! Яке звірство! – заволала вона. – Ти скалічив цього милого юнака!
– Ось він тут, живий і неушкоджений!
Пані Челленджер зніяковіла, але швидко опанувала себе.
– Даруйте, я вас не бачила.
– Не турбуйтеся, пані, нічого страшного не сталося.
– Але він вліпив вам синець під око! Яке неподобство! У нас і тиждень не минає без скандалу! Тебе всі ненавидять, Джордже, над тобою всі знущаються! Ні, моєму терпінню настав край! Це переповнило чашу!
– Не треба ворушити брудну білизну на людях! – загримів професор.
– Це ні для кого не таємниця! – лементнула вона. – Невже ти думаєш, що вся наша вулиця, й якщо вже на те пішло, то й весь Лондон не знає… Остіне, ви нам не потрібні, можете йти… Тобі перемивають кісточки всі кому не лінь. Ти забуваєш про почуття власної гідності. Ти, кому слід бути професором у великому університеті, користуватися повагою студентів! Де твоя гідність, Джордже?
– А де твоя, моя люба?
– Ти довів мене бозна до чого! Хуліган, безнадійний хуліган! Ось на кого ти перетворився!
– Джессі, опануй себе.
– Безпардонний скандаліст!
– Годі! До ганебного стовпа за такі слова! – сказав професор.
І, на превеликий подив, він нахилився, підняв дружину та поставив її на високий постамент із чорного мармуру, що стояв у кутку холу. Цей постамент, заввишки щонайменше в сім футів, був такий вузький, що пані Челленджер заледве могла втриматися на ньому. Важко було уявити собі безглуздіше видовище – боячись звідти впасти, вона немов скам’яніла зі спотвореним від люті обличчям і тільки трохи дриґала ногами.
– Здійми мене! – нарешті стала благати пані Челлен-джер.
– Скажи «будь ласка».
– Це гидко, Джордже! Здійми мене негайно!
– Пане Мелоун, ходімо до мого кабінету.
– Але даруйте, сер!.. – сказав я, зиркаючи на його дружину.
– Чуєш, Джессі? Пан Мелоун заступається за тебе. Скажи «будь ласка», тоді зніму.
– Неподобство! Ну, будь ласка, будь ласка!
Він зняв її з такою легкістю, наче жінка важила не більше за канарку.
– Поводься пристойно, люба. Пан Мелоун – представник преси. Завтра ж він опише все це в своїй нікчемній газетці і більшу частину розпродасть серед наших сусідів. «Дивні примхи однієї високопоставленої особи». Високопоставлена особа – це ти, Джессі. Тому згадай, куди я тебе поставив кілька хвилин тому. Потім підзаголовок: «З побуту одного оригінального подружжя». Цей пан Мелоун нічим не погребує,
