із переможним виглядом потираючи руки.
– Це щось жахливе, якийсь гротеск.
– А що змусило художника зобразити такого звіра?
– Не інакше, як солідна порція джину.
– Кращого пояснення не можете вигадати?
– Гаразд, сер, а як ви самі це пояснюєте?
– Дуже просто: така тварина існує. Цілком очевидно, що цей малюнок зроблений з натури.
Я не розреготався лише тому, що вчасно згадав, як ми колесом котилися по всьому коридору.
– Без сумніву, безумовно, – висловився я з тієї догідливістю, на яку зазвичай не скупляться в розмові з недоумками. – Правда, мене трохи бентежить ця крихітна людська постать. Якщо б тут був намальований індіанець, можна було б подумати, що в Америці існує якесь плем’я пігмеїв, але це європеєць, на ньому ж корковий шолом.
Професор пирхнув, немов розлючений буйвол.
– Ви збагачуєте мене досвідом! – вигукнув він. – Межі людської тупості набагато ширші, ніж я гадав! У вас розумовий застій! Вражаюче!
Цей вибух був такий безглуздий, що навіть мене не розсердив. Та й чи варто було надаремно тріпати собі нерви? Якщо вже сердитися на цього чоловіка, то щохвилини, на кожне його слово. Я обмежився втомленою посмішкою.
– Мене вразили розміри цього пігмея, – сказав я.
– Та ви подивіться! – крикнув професор, нахиляючись до мене і тицяючи волохатим, товстим, як сосиска, пальцем в альбом. – Ось він і рослина позаду тварини? Ви, ймовірно, вважаєте її кульбабою чи брюссельською капустою, чи не так? Ні, пане, це американська пальма, названа «слоновою кісткою», а вона сягає п’ятдесяти-шіст-десяти футів у висоту. Невже ви не тямите, що людська постать намальована тут недарма? Художник не зміг би залишитися живим, зустрівшись віч-на-віч із таким звіром, тут уже не до малювання. Він зобразив самого себе лише для того, щоб дати поняття про масштаби. Зросту він був… ну, скажімо, п’ять футів і ще трохи. Дерево, як і слід було очікувати, в десять разів вище.
– Святе небо! – вигукнув я. – Отже, ви вирішили, що ця істота була… Та якщо шукати йому будку, то й вокзал Чарінґ-Кросс виявиться затісним!
– Це, звісно, перебільшення, але екземпляр і справді великий, – пихато зауважив професор.
– Але не можна, – вигукнув я, – не можна ж відмітати вбік весь досвід людської раси на підставі одного малюнку!
Я перегорнув решту сторінок і переконався, що в альбомі більше нічого немає.
– Один-єдиний рисунок якогось волоцюги-художника, котрий міг зробити його, накурившись гашишу, або в гарячковому маренні, або просто на догоду своїй хворій уяві. Ви як людина науки не можете відстоювати таку точку зору.
Замість відповіді професор здійняв із полиці якусь книжку.
– Ось блискуча монографія мого талановитого приятеля Рея Ланкастера, – мовив він. – Тут є одна ілюстрація, яка видасться вам цікавою. Ага, ось вона. Підпис внизу: «Передбачуваний
