Той, хто хоче визначити, в якому напрямі плине ріка, той не братиме до уваги окремих рукавів, які відходять від основного русла, бо звертатиме увагу лише на це основне русло. А як у річці треба відрізнити бічні рукави від основного русла, так і в історії людства і кожної науки слід відрізняти другорядні, випадкові епізоди від важливих, затаврованих історичним значенням фактів. Під таким кутом зору те, що на перший погляд могло би видатися недоліком чи хибою будь-якої історіософської системи, стає її перевагою. Декотрі з тих епізодів виявляються другорядними наслідками епохальних фактів, що здійснювали свій основний вплив зовсім в іншому напрямі. І так слід тлумачити історію філософії після Декарта, в якій Мальбранш і Спіноза виявляються цими другорядними наслідками, а Ляйбніц продовжує справу, розпочату Декартом. З іншого боку, деякі епізоди мають підготовчий характер і слугують історичним ферментом для появи епохальної ознаки. Такий погляд, можливо, доцільно застосувати щодо грецьких софістів, котрі відіграють епізодичну роль, яка готувала появу Сократа як наступника Анаксагора в основному перебігу грецької філософії.
Захищаючи у такий спосіб переконання Брентано, я аж ніяк не хочу стверджувати, що його «чотири етапи» були останнім словом історіософії у філософії; я переконаний, що такого типу дослідження поступово просуваються вперед і не одразу можуть бути готовими й досконалими. Слід також пам’ятати, що, з іншого погляду, враховуючи, наприклад, відношення філософії до релігії, можна сформулювати інші історіософські закони, як це зробив професор Страшевський у наведеному у вступі покликанні. Однак мені видається, що коли йдеться про саму філософію, а не про її відношення до інших сфер інтелектуального розвитку людства, то тоді філософія історії філософії, яку пропонує Брентано, може розглядатися як відносне і поки що найкраще вирішення труднощів, які виникають у цій сфері.
Аби все ж таки показати користь такого типу досліджень для самої філософії, не потрібно обов’язково мати вже завершену та досконалу систему історіософії. Припустімо, що історіософія філософії, яку я виклав тут згідно з працею Брентано, підтвердиться дослідженнями розвитку філософії індійців, китайців; що ті народи, котрі розвивали свою філософію незалежно від народів Європи, попри те повторювали чотири етапи її розвитку, то що би тоді це означало, власне, для філософських досліджень? Я обіцяв пояснити це за допомогою прикладу; прикладом нехай буде Кант.
Сьогодні в Німеччині Кант вважається найгеніальнішим філософом новочасної Європи. Усякий, хто займається філософськими дослідженнями, повинен враховувати Канта, а вивчення його найважливіших праць вважається обов’язковою умовою філософської освіти. Не тільки професійні філософи за незначними винятками підкоряються цьому впливові, а й природознавці, а серед них Герман Гельмгольц є прихильниками кантівської філософії. Майже всі обрали Канта собі за провідника і в ньому вбачають свого філософського вчителя. Мабуть ніщо краще та чіткіше
