ненависті до того самого «я» і знаю, що я, бачачи цю особу, відчуваю до неї ненависть. Щодо цього серед учених панує цілковита згода. Погоджуються вони всі також і з другим згаданим фактом, який полягає в тому, що кожен індивід переконаний: маючи тридцять років чи більше, він є тою самою особою, тим самим «я», яким був у кожну минулу хвилину свого життя, принаймні настільки, наскільки пам’ятає своє минуле «я». Я переконаний, що я, той самий, котрий зараз сидить за столом і пише, вчора гуляв містом, а стільки-то років тому ходив до школи. Ось ці коротко описані тут факти, що ми відносимо всі спостережені певної миті психічні явища до одного я і що психічні явища, які викликаються за допомогою нашої власної пам’яті, ми відносимо до того самого я, котре їх пам’ятає, треба розуміти як єдність і відчуття тотожності нашого «я».
Однак, чим же все-таки є наше «я»? На це питання з різноманітних філософських таборів можна отримати найрозмаїтіші відповіді. Ми можемо їх поділити на дві категорії. Перша, яка охоплює численні напрямки, характеризується переконанням, що таке я, котре звично називають «суб’єктом» психічних явищ, існує та є чимось відмінним від кожного психічного явища і від них усіх разом узятих. Друга категорія відкидає існування суб’єкта психічних явищ; згідно з нею слово «я» може означати лише цілість, сукупність певної кількості психічних явищ, які перебувають в особливо тісному зв’язку між собою і таким чином відрізняються від психічних явищ інших осіб.
Очевидно, ця різниця тверджень, з яких одні визнають, а другі відкидають існування суб’єкта нашої психічної діяльності, випливає з відмінності поглядів на певну метафізичну проблему, на проблему, чи існує поза доступними для нашого досвіду явищами якась субстанція, щось, чого ми насправді не спостерігаємо, але що становить певною мірою основу явищ, котрі називають акци-денціями цієї субстанції. Існування субстанцій вперше поставив під сумнів, ще досить несміливо, Джон Лок; Девід Г’юм рішуче заперечив їхнє існування; а в нашому столітті Ґ Т. Фехнер намагався розвинути цілісний погляд на світ, не вдаючись до гіпотези, буцімто крім явищ, чи то чуттєво, чи то внутрішньо спостережуваних, існують ще якісь таємничі субстанції. Згідно з Фехнером, не існує жодної субстанції, ні тілесної, ні духовної; існують лише явища, поєднані в певні групи, так що ми їх завжди спостерігаємо разом, а субстанція – це лише поганий домисел, який слугує поясненню цієї тісної, взаємної приналежності певних явищ, що належать до однієї такої групи. Те, що ми називаємо нашим «я», також є сукупністю психічних явищ, охоплених свідомістю та пам’яттю, а зовсім не якимось відмінним від цих явищ суб’єктом. Такого суб’єкта взагалі не існує.
Перша категорія відповідей на питання, чим є наше я, ділиться, як вже було сказано, на численні напрямки, які справді одностайно визнають, що існує якийсь суб’єкт наших психічних явищ, але не можуть дійти згоди щодо суті цього суб’єкта. Одні вбачають його в мозку або загалом у нервовій системі, роблячи
