щодо безсмертя не вирішують.
До першої групи треба помістити передусім матеріалізм і монізм Гекля. Якщо, як стверджують матеріалісти, суб’єктом психічного життя є мозок, тоді з початком розкладання мозку припиняються будь-які прояви, пов’язані з його життям. Але, згідно з монізмом Гекля, кожна частка прасубстанції, кожен атом етеру (бо етер є цією прасубстанцією) наділений фізичними силами й здатністю відчувати. Така складна структура, якою є структура мозку, уможливлює розвиток цих сил до найвищого рівня; виникає психічне життя, яке є наслідком взаємовпливу цих зачатків свідомості, якими є чуття кожного з етеричних атомів. Коли вся ця структура розпадається, то зникають умови взаємовпливу, з якого постає психічне життя, і внаслідок цього воно згасає. Цей різновид монізму настільки наближений до матеріалізму – хоча його, з огляду на інші різноманітні твердження не слід з ним змішувати, – що ці два напрями доходять до тих самих висновків щодо безсмертя.
До цієї самої групи належить також напрям, який заперечує існування суб’єкта психічних явищ, напрям, представниками якого є Г’юм і Фехнер. Однак тут ми стикаємося з дивним явищем, що Фехнер, не визнаючи суб’єкта проявів психічного життя, вірить у безсмертя і виступає на його захист із рідкісним, як для сучасних природознавців, запалом. Він дотримується наступного погляду: оскільки за життя психічні функції чергуються, то й після смерті вони так само чергуватимуться. Але, щоб не зостатися лише з припущенням про такий стан речей, аби підтвердити свою думку аргументами, Фехнер був змушений відмовитися від засновку, з якого він виходив, стверджуючи, що не існує суб’єкта психічних явищ. Виявившись у цьому менш послідовним за Г’юма, який рішуче виводив усі наслідки зі свого переконання, Фехнер не перестав бути оригінальним. Не бажаючи прийняти за суб’єкт психічної активності якусь субстанцію, він зробив цим суб’єктом психічні явища, а саме, як він їх називав, психофізичні рухи.
До другої групи належить лише монадологія; бо тільки вона одна визначає суб’єкт психічних явищ у той спосіб, що з самого визначення випливає безсмертя цього суб’єкта. Адже монади є вічними, завжди існували й існуватимуть. Суб’єктом психічних явищ, душею кожного є така монада, яка пройшла вже цілий ряд сходинок до щораз вищого розвитку, поки зорганізувала собі людське тіло, в якому вперше набула самосвідомості та пам’яті. Ця пам’ять сягає за межі життя, яке монада веде як людська душа; але ця пам’ять не зникне після смерті, якщо монада продовжуватиме розвиватися, адже закон розвитку каже, що усі здатності, набуті на нижчих щаблях розвитку, зберігаються в подальшому еволюційному поступі. Тому і самосвідомість, і спогад про людське життя закарбовані у людській душі назавжди; а вічною вона є тому, що вона єдина, не складається з жодних частин і є останнім, неподільним елементом; гинуть, щоправда, розмаїті співвідношення й сукупності монад, розпадаючись на свої елементи, тож гине й людське
