в Європі, то чому б вам не спробувати тут? Куди європейським університетам братися до американських…
– Можливо, – відказав Карл, – але грошей на студії в мене як кіт наплакав. Щоправда, читав я про одного чоловіка, що вдень працював у якійсь установі, а вночі вчився, аж поки здобув титул доктора і, здається, навіть став бургомістром, але витривалість на таке потрібна неабияка, правда ж? Боюся, що її мені бракує. До того ж і учнем я був не надто старанним, й зі школою, правду кажучи, розпрощався легко. І в тутешніх школах вимоги, певно, багато суворіші.
Англійською я майже не розмовляю. І взагалі тут, здається мені, проти чужинців упереджені.
– Ви теж це зауважили? Ну, тоді все гаразд. Значить, ви той, хто мені і потрібен. Бачите, ми тут на німецькому кораблі, належить він лінії Гамбурґ—Америка, чому ж тут не ми, самі німці? Чому головний машиніст – румун? А прізвище його – Шубаль. Диво, та й годі. І цей шевлюга на німецькому кораблі тягне з нас жили! Не думайте, – задихався паровичник, махаючи руками, – що я просто вирішив побурчати. Я знаю, що у вас нема жадного впливу і самі ви ще той бідолаха. Це вже аж надто! – І він заходився гамселити кулаками по столі, не зводячи з нього очей. – Я ж на стількох пароплавах служив, – і він проказав одну по одній назви із двадцяти одним духом, як одне слово, так що Карлові аж у голові заморочилось, – і одержував нагороди, мене хвалили, я був робітником, якого капітани любили, а якось я працював на вітрильнику кілька років, – він підвівся, наче даючи навзнак, що це було вершком його життя, – а тут, на цьому кориті, де все суворо розписано, де жодного жарту не почуєш, тут я ламаного шеляга не вартий, весь час стою кісткою в горлі тому Шубалеві, тут я нероба, який заслуговує лише на те, щоб його викинули геть, і платню дістаю з чиєїсь ласки. Ви щось тут розумієте? Я – ні.
– Ви не можете дозволяти, щоб до вас так ставилися, – мовив Карл схвильовано. Він майже забув про те, що під ногами в нього хистка корабельна палуба, а сам він – на березі невідомого материка: так затишно було йому на ліжку паровичника. – З капітаном ви вже говорили? Просили його, щоб він вас захистив?
– А, ідіть-но ви, краще йдіть геть. Я не хочу вас тут бачити. Ви не слухаєте, що я кажу, і наставляєте мене своїми порадами. Як мені зараз піти до капітана! – стомлений паровичник знову сів і вхопив обличчя руками.
«Ліпшої поради я йому не дам», – подумав Карл. І взагалі він дійшов думки, що краще було б йому пильнувати своєї валізи, замість давати тут поради, що їх ті сприймають як просто дурні. Передаючи йому назавжди валізу, батько запитав жартома: «Довго ти її матимеш?» І от тепер, певно, ця дорога валіза і справді мов за вітром полетіла. Лишалася єдина втіха, що батько навряд чи дізнається про його теперішнє становище, хіба що вирішить навмисне дізнатися. Про що в компанії і могли повідомити, так це про те, що він прибув у Нью-Йорк. Як на те, Карлові було прикро, що речами з валізи він майже не скористався, хоч, приміром, давно вже треба було поміняти сорочку. Отож він заощаджував не там, де треба було; і тепер, коли на порозі своєї кар’єри Карл мав би охайно вдягнутися, доводиться на люди виходити у несвіжій сорочці.
