служник. – Але повертаючись до будівництва: особливо коло каплиці, яку згодом конче доведеться від’єднати від решти будівлі, протяг такий, що витримати неможливо.
– Тобто те поруччя, повз яке йдеш цим коридором, виходить до каплиці?
– Так.
– Так я відразу й подумав, – мовив Карл.
– Там є на що подивитися, – сказав служник, – якби не вона, пан Мак, мабуть, і не купив би дому.
– Пан Мак? – перепитав Карл. – Я гадав, будинок належить панові Поллундеру.
– Ну, звісно, – сказав служник, – але ж голос пана Мака був при купівлі вирішальним. Ви не знаєте пана Мака?
– Знаю-знаю, – мовив Карл. – Але який його стосунок до пана Поллундера?
– Він наречений панни, – сказав служник.
– А от цього я справді не знав! – вигукнув Карл і зупинився.
– Це аж так вас дивує? – запитав служник.
– Просто намагаюся собі якось усе поукладати. Якщо не знати про такі стосунки, можна наробити великих помилок, – мовив Карл.
– Мене лишень дивує, що вам про це не сказали, – зауважив служник.
– І справді, – мовив Карл засоромлено.
– Мабуть, думали, що ви й так знаєте, – сказав служник, – бо ж це ніяка не новина. До речі, ми прийшли, – і розчинив двері, за якими показалися сходи, що вертикально піднімалися до задніх дверей їдальні, звідки так само незмінно, як і, мабуть, уже добрі дві години тому, долинали голоси пана Поллундера і пана Ґріна.
– Якщо хочете, я зачекаю вас тут, а тоді відпроваджу до кімнати. Бо як не глянь, нелегко тут зорієнтуватися в перший же вечір.
– Я вже не повернуся до кімнати, – сказав Карл, сам не розуміючи, чому на ці слова йому стало так сумно.
– Аж так зле не буде, – мовив служник, ледь зверхньо усміхаючись, і поплескав його по руці. Вочевидь, він витлумачив Карлові слова так, що Карл збирається цілу ніч просидіти в їдальні, розмовляючи і випиваючи з панами.
Карлові не хотілося тепер робити зізнань, до того ж він подумав, цей служник, що подобався йому більше, ніж інші тутешні служники, зможе показати йому напрям на Нью-Йорк, а тому сказав:
– Якщо хочете тут зачекати, то це, без сумніву, буде з вашого боку велика люб’язність, і я радо прийму її. В кожному разі за хвильку я вийду і скажу вам, що далі. Гадаю, ваша допомога мені ще знадобиться.
– Згода, – сказав служник, поставив ліхтар на підлогу і вмостився на низенький постамент, порожнеча якого, ймовірно, була пов’язана з перебудовою будинку, – отже, я чекаю тут… Свічку також можете залишити в мене, – встиг іще сказати служник, коли Карл уже збирався зайти до зали із запаленою свічкою.
– Але ж я розтелепа! – скрикнув Карл і простягнув свічку служникові, що лише кивнув на це, і то невідомо, чи навмисне, чи то просто внаслідок погладжування бороди.
Карл відчинив двері, які без його провини голосно задеренчали, бо ж складалися з однієї-єдиної скляної пластини, що майже прогиналася, коли швидко розчахнути двері
