на вечері, – аби наголосити, що він від початку не мав наміру складати цей несподіваний візит. Бо навіть якщо справа, про яку ще слід було поговорити, і була особливо пильна, то принаймні найважливіше можна було обговорити сьогодні в місті, а другорядніше залишити на завтра чи ще колись. А так він справді начебто був у пана Поллундера ще задовго до кінця робочого дня, проте не застав його, тож був змушений зателефонувати додому, що не ночуватиме там, і виїхати сюди.
– В такому разі я змушений попросити вибачення, – сказав Карл голосно, перш ніж у когось з’явився час відповісти, – бо це я завинив у тому, що пан Поллундер покинув сьогодні свої справи раніше, тому мені дуже прикро.
Пан Поллундер прикрив велику частину лиця серветкою, а Клара хоч і усміхалася, однак то не був співчутливий усміх, а такий, що мав намір якось на нього вплинути.
– Не треба жодних перепросин, – сказав пан Ґрін, який гострими розтинами саме розбирав на частини голуба, – навпаки, я тільки радий провести вечір у такому приємному товаристві, замість самотньо споживати вечерю вдома, де мене обслуговує домогосподарка, така стара, що вже навіть шлях від дверей до мого столу дається їй важко, і я надовго можу відкинутися на кріслі, спостерігаючи за нею на цьому шляху. Тільки недавно я домігся, щоби страви до дверей їдальні підносив служник, але шлях від дверей до мого столу належить винятково їй, якщо я добре все розумію.
– Господи милосердний, – вигукнула Клара, – оце так вірність!
– Так, є ще вірність на світі, – сказав пан Ґрін, підносячи шматок до рота, де страву, як Карл випадково помітив, одним махом підхопив язик. Його мало не знудило, і він підвівся. Майже водночас пан Поллундер і Клара схопили його за руки.
– Сидіть ще, – сказала Клара. А коли він знову сів, прошепотіла йому на вухо: – Незабаром ми разом зникнемо. Потерпіть.
Тим часом пан Ґрін преспокійно віддавався своїй їжі, так ніби заспокоювати Карла було найприроднішим завданням пана Поллундера і Клари, коли він викликав у нього нудоту.
Вечеря особливо затягалася через докладність, із якою пан Ґрін обходився з кожною стравою, навіть будучи готовий невтомно приймати все нові й нові; виглядало на те, що йому справді хочеться добряче відпочити від своєї старої розпорядниці. Вряди-годи він нахваляв мистецтво панни Клари вести господарство, і це їй явно лестило, тоді як Карл постійно силкувався захищати її від нього, ніби то були якісь напади. Втім, пан Ґрін навіть не думав удовольнитися самою нею, а знай висловлював жаль, не підводячи погляду від тарілки, через вражаючу відсутність апетиту в Карла. Пан Поллундер узяв Карлів апетит під свій захист, хоча на правах господаря мав би також заохочувати Карла їсти. І справді, цей примус, від якого він потерпав упродовж усієї вечері, був такий дошкульний, що, проти власного доброго наміру, Карл витлумачив це висловлювання пана Поллундера як недоброзичливе. Його станові тільки відповідало те, що він
