вона та ж сама – дрібна частинка велетенського кругообігу, який неможливо зупинити ні на секунду, якщо не знаєш ті сили, що його урухомлюють. Дядько терпів гру на фортепіано, нічого проти не говорив, тим більше що Карл, знову-таки на догоду дядькові, лише зрідка дозволяв собі помузичити; проте ж дядько приніс йому ноти американських маршів і, звичайно, національного гімну теж, але самою лише втіхою від музики, мабуть, не пояснити, чому одного разу він без жодного натяку на жарт запитав Карла, чи не хоче той навчитися грати також на скрипці або валторні.
Певна річ, вивчення англійської мови було найпершим і найважливішим завданням Карла. Молодий викладач комерційного коледжу приходив о сьомій ранку, коли Карл уже сидів з зошитами за письмовим столом або міряв кроками кімнату, вивчаючи що-небудь напам’ять. Карл прекрасно розумів, що англійську слід опанувати якнайшвидше, до того ж це найкраща нагода потішити дядька своїми швидкими успіхами. І справді, якщо спочатку спілкування з дядьком мовою його нової батьківщини зводилося до вітальних і прощальних фраз, то незабаром чимраз більша частина розмов точилась англійською, завдяки чому, природно, теми дедалі більше набували довірчого характеру. Перший американський вірш, опис пожежі2, який Карл одного вечора продекламував дядькові, завдало тому неабиякої втіхи. Вони обидва стояли тоді біля вікна в кімнаті Карла; дядько, поглядаючи на те, як темніє небо, повільно відбивав ударами ритм вірша, а Карл стояв при ньому і зі скляними очима долав важкі строфи.
Що вільніше Карл володів англійською, то наполегливіше дядько виявляв бажання звести його зі своїми знайомими і тільки про всяк випадок розпорядився, щоб при таких зустрічах поруч з Карлом поки перебував і його викладач. Найперший, кому одного разу вранці представили Карла, був стрункий, неймовірно гнучкий юнак – дядько ввів його в кімнату, – солодкий на мову. Він був, мабуть, з тих багатьох, з погляду батьків-мільйонерів, синів-невдах, життя яких спливало таким чином, що людина звичайна не могла без душевного болю простежити хоча б один, вибраний навмання, день такого молодика. А той, немов знаючи про це або здогадуючись і наче намагаючись у міру сил цьому протистояти, так і випромінював щастя, змушуючи губи й очі сяяти незнищенною посмішкою, зверненою до самого себе, співрозмовника і всього світу.
Із цим юнаком, якого було звати Мак, із цілковитої згоди дядька було домовлено щоранку о пів на шосту разом їздити верхи – чи то в манежі, чи надворі. Карл, щоправда, спочатку вагався приставати на це, бо ж іще ніколи не сидів на коні й волів би спершу трохи повчитися їздити, але дядько і Мак так його вмовляли, подаючи їзду верхи як суцільне задоволення та корисну для здоров’я вправу, а зовсім не як якесь мистецтво, що він урешті погодився. Це, втім, означало, що вставати йому доводилося вже о пів на п’яту, і йому часто було від цього дуже прикро, бо тут, мабуть, унаслідок постійної уважності, яку йому доводилося виказувати
Йдеться, найпевніше, про один із віршів першої американської поетеси Анни Бредстріт (1612—1672), яка в дитинстві пережила пожежу, через що частина її творчості має на собі познаку цього лиха.
