На один вираз засміялися впереміш навіть усі троє панове, і Карл уже злякався, що припустився якоїсь грубої помилки, та ні, він, як пояснив йому пан Поллундер, сказав навіть щось вельми дотепне. Цьому панові Поллундеру взагалі, як здавалося, Карл особливо сподобався, і доки дядько з паном Ґріном знову заглибилися в ділові розмови, пан Поллундер підсунув його крісло ближче до себе, спершу заходився випитувати про його ім’я, походження і подорож, аж поки врешті, щоби дати Карлові трохи перепочити, сміючись і кашляючи, сам завів розповідь про себе, свою доньку, з якою він живе разом у невеличкому маєтку неподалік від Нью-Йорка, де, втім, може проводити тільки вечори, бо ж він банкір, і професія на весь день затримує його в Нью-Йорку. Карла тут-таки якнайсердечніше було запрошено завітати до цього маєтку, такий новоспечений американець, як Карл, із певністю іноді має потребу відпочити від Нью-Йорка. Карл негайно спитав дядькового дозволу прийняти це запрошення, і дядько на позір охоче погодився, не називаючи, втім, якоїсь певної дати і навіть не намагаючись поміркувати про неї бодай приблизно, як цього могли би сподіватися Карл і пан Поллундер.
Та вже другого дня Карла викликали до дядькового бюра – тільки в цьому будинку дядько мав десять різних бюр, – де він застав дядька і пана Поллундера: обоє лежали у фотелях і були доволі маломовні.
– Пан Поллундер, – сказав дядько, у присмерку кімнати його ледве можна було розгледіти, – пан Поллундер приїхав, щоби забрати тебе до свого заміського маєтку, як ми говорили вчора.
– Я й не знав, що це має бути вже сьогодні, – відказав Карл, – інакше я був би вже готовий.
– Якщо ти не готовий, то ліпше перенесімо ці відвідини на інший раз, – запропонував дядько.
– Але ж які приготування! – вигукнув пан Поллундер. – Юнак завжди готовий!
– То не через нього, – сказав дядько, обернувшись до гостя, – але йому все одно довелося б іще піднятися до кімнати, і це вас затримало би.
– І на це є досить часу, – сказав пан Поллундер, – я врахував і цю затримку і навмисно раніше закінчив сьогодні справи.
– Бачиш, – мовив дядько, – які незручності справляють твої відвідини вже тепер.
– Мені дуже прикро, – сказав Карл, – але я миттю повернуся, – і вже хотів був летіти.
– Тільки без зайвого поспіху, – заспокоїв пан Поллундер. – Ви не справляєте мені ані найменших незручностей, ваші відвідини для мене суцільна втіха.
– Пропустиш завтра урок верхової їзди, ти вже скасував його?
– Ні, – сказав Карл. Ці відвідини, якими він так тішився, мало-помалу докучали. – Адже я не знав…
– І ти все одно збираєшся їхати? – запитав дядько.
Пан Поллундер, ця привітна людина, прийшов на допомогу:
– Дорогою туди ми затримаємося коло манежу і все залагодимо.
– Це вже звучить краще, – сказав дядько. – Але ж Мак чекатиме на тебе.
– Чекати
