начхати; він виказав усе своє горе, тепер ще нехай побачать те шмаття, яке він носить на тілі, а потім хай уже й виганяють. Служник і Шубаль, як два найнижчі тут за рангом, зроблять йому цю останню ласку. Тоді Шубаль матиме спокій. Паровичник більше не доводитиме його до відчаю, як висловився старший касир. Капітан зможе до-говоряти самих румунів, скрізь зазавучить румунська, тоді справді все піде краще. Жоден паровичник більше не базікатиме в головній касі, тільки його останнє базікання залишиться доволі-таки приємною згадкою, бо, як заявив ясно сенатор, воно прямо допомогло йому знайти свого небожа. Втім, цей небіж досі не раз прагнув стати йому в пригоді, і тому вже більше ніж віддячив за те, що через нього зустрівся з дядьком; паровичникові й на думку не спадало вимагати від нього ще чогось. Проте хай він хоч сенаторів небіж, однак далеко ще не капітан, а сердиті слова, врешті, злетять з капітанових вуст. Думаючи так, паровичник намагався не дивитися на Карла, але, на жаль, у цій кімнаті, повній ворогів, йому не було більше на кому зупинити свій погляд.
– Ти не розумієш стану речей, – сказав Карлові сенатор. – Тут, може, йдеться про справедливість, но водночас ідеться й про дисципліну. І те, й інше, а надто останнє, має вирішувати пан капітан.
– Це так, – пробурмотів паровичник. Всі, хто чув і розібрав его слова, здивовано посміхнувся.
– Крім того, заважаємо панові капітанові виконувати службові обов’язки, яких у нього, певно, зараз, по приїзді до Нью-Йорку сила-силенна, ми вже так довго, що нам достоту час залишити судно. А то ми своїм нікому не потрібним втручанням зробимо цілу історію з дріб’язкової сварки двох машиністів. Взагалі-то я чудово розумію твій вчинок, любий небоже, однак саме це дає мені право якнайшвидше забрати тебе звідси.
– Я зараз же накажу приготувати для вас човен, – мовив капітан, і Карл здивувався, що він і не подумав заперечити дядькових слів, які можна було, безсумнівно, оцінити тільки як самоприниження. Старший касир притьмом кинувся до столу й передав боцманові по телефону наказ капітана.
«Часу в мене обмаль, – сказав собі Карл, – але, не образивши всіх, я нічого не вдію. Не можу ж я покинути зараз дядька, по тому, як він насилу знайшов мене. Капітан, щоправда, ввічливий, але й тільки. На дисципліні ввічливість його кінчається, а говорив дядько, мабуть, цілком щиро. З Шубалем я не хочу розмовляти, шкодую навіть, що подав йому руку. А всі інші, хто тут є, – то взагалі покидьки».
І, так думаючи, він повільно підійшов до паровичника, вийняв з-за паска його праву руку і легенько взяв її в свою.
– Чому ж ти мовчиш? – спитав він. – Чому ти все терпиш?
Паровичник тільки насупився, ніби підбирав слова для того, що має сказати. Дивився він на Карлову й на свою руку.
– З тобою повелися так несправедливо, як ні з ким на судні, я це напевне знаю. – Карл сплів свої пальці з паро-вичниковими, і той озирнувся довкола блискучими очима, ніби йому випала велика втіха, яку йому ніхто не може при-винити.
– Тобі треба
