дуже незручно серед купи перин і подушок, які вона намостила, здавалося, навмисне для нього. Потім дівчина й сама лягла в ліжко і вирішила вивідати в Карла якісь таємниці, але він нічого не міг второпати, і вона розсердилась, чи то жартома, чи насправді, почала його торсати, послухала, як б’ється в нього серце, потім притулилась грудьми, щоб і він послухав її, а коли він не зробив цього, припала до нього гола й заходилася так відразливо нишпорити рукою по його тілу, що Карл рвонувся з подушок, але вона міцніше притулилась до нього – Кар-лові здавалось, що куховарка стала частиною його самого, і, можливо, саме через це він зробився страшенно безпорадним. Врешті, вислухавши ще багато побажань скорого побачення, він, зарюмсаний, пішов до своєї кімнати. Таке було, проте дядько здолав зробити з цього цілу історію. А кухарка, виявляється, думала про нього й повідомила дядькові, що він приїздить. Це дуже гарно з її боку, і він колись іще, може, їй віддячить.
– А тепер, – вигукнув сенатор, – я хочу, щоб ти сказав при всіх, дядько я тобі, чи ні!
– Ти мій дядько, – мовив Карл і поцілував сенаторові руку. Той у відповідь поцілував хлопця в чоло. – Я дуже радий, що зустрів тебе, але ти помиляєшся стосовно того, що мої батьки казали про тебе тільки погане. Та й про інше ти розповів не зовсім точно, себто, я гадаю, що насправді все було трохи інакше. Але ж звідси ти й не міг як слід розібратися в цьому ділі, та мені здається, що й невелика біда, коли ці панове не знатимуть усіх подробиць чи матимуть дещо неправильне уявлення про них.
– Прекрасно сказано! – мовив сенатор, підвів Карла до відверто зворушеного капітана і спитав: – Ну як, небіж в мене нівроку?
– Я щасливий, пане сенаторе, – відказав капітан, легенько вклонившись, як кланяються лише люди з військовою поставою, – що можу познайомитися з вашим племінником. Це велика честь для мого корабля, що він став місцем такої зустрічі. Але подорожувати у межидаш-ші було, мабуть, дуже погано, та звідки ж ми могли знати, хто там їде. Взагалі-то ми робимо все можливе, аби якось полегшити пасажирам плавання у межидашші, робимо набагато більше, ніж на американських кораблях, однак нам ще й досі не вдалося перетворити таку мандрівку на втіху.
– Мені вона не зашкодила, – мовив Карл.
– Йому вона не зашкодила! – зареготав сенатор.
– Хіба що, боюся, загубив я свою валізку, – і це йому нагадало все, що з ним сталося і що треба було зробити; Карл озирнувся й побачив усіх присутніх: вони були на своїх місцях, шанобливо принишклі, і витріщалися на нього. Тільки портові чиновники, наскільки це можна було вичитати з їхніх серйозних і самовпевнених рис, жалкували, що прийшли так невчасно, і дзиґарок, який лежав тепер перед ними на столі, важив, певно, для них більше за все, що тут сталося в канцелярії і що, либонь, могло ще статися.
Перший, хто після капітана висловив своє зворушення, був, хоч як це дивно, паровичник.
– Я вас щиро вітаю, – сказав
