своєї волі були присутні при невеличкій родинній сцені, тому я можу хіба що дещо вам пояснити, бо, як мені здається, тільки пан капітан, – тут вони обмінялися поклонами, – з усім обізнаний.
«Тепер мені справді треба стежити за кожним словом», – сказав собі Карл і зрадів, бо краєчком ока помітив, що паровичник потроху оживає.
– Упродовж багатьох років свого перебування в Америці – а втім, слово «перебування» не зовсім пасує до американського громадянина, бо я є ним усім серцем, – отже, упродовж багатьох років я живу цілком відірвано від своїх європейських родичів з причини, розповідати про яку, по-перше, тут не місце, а по-друге, мені було б справді дуже важко. Я навіть боюсь тієї миті, коли мені, може, доведеться виповісти про неї своєму любому небожеві, бо тоді, на жаль, доведеться бризнути в живі очі йому про батьків та їхніх приятелів.
«Це мій дядько, поза сумнівом, – вирішив Карл, слухаючи його мову. – Певно, він змінив своє прізвище».
– Мого любого небожа його батьки – скажемо так, як воно є, – просто прогнали, як женуть кішку за двері, коли та набридне. Цим я не хочу виправдати того, що накоїв мій небіж і за що його так покарано, але його провина така, що сама її назва уже є достатнім виправданням.
«Тут є що послухати, – подумав Карл, – але я не хочу, щоб він усе розказував. А втім, він може про це і не знати. Звідки б?»
– Його, бачте, – правив дядько далі, спираючись на виставленого вперед бамбукового ціпка й злегка похитуючись, чим йому справді вдалося позбавити свою розповідь непотрібної урочистості, яку вона інакше обов’язково мала б, – йому, мов, закрутила голову служниця Йогана Брумер, така собі покоївка років тридцяти п’яти. Словами «закрутила голову» я зовсім не хочу образити свого небожа, але ж важко знайти якісь інші, які більше б пасували.
Карл, який уже підійшов майже до самого дядька, обернувся, щоб на обличчях слухачів побачити, яке враження справила на них розповідь. Ніхто не сміявся, всі слухали терпляче й поважно. Врешті-решт, не будуть же сміятися з сенаторового небожа з будь-якої нагоди. Швидше вже можна було сказати, що паровичник, хоч і ледь помітно, але посміхався до Карла, однак це, по-перше, була ще одна втішна ознака того, що він отямився, а по-друге, заслуговувало на виправдання, бо ж Карл у каюті хотів зробити особливу таємницю із справи, яка тепер спливла наверх.
– І оця Брумер, – казав далі дядько, – привела на світ від мого небожа дитину, здорового хлопчика, яко-го охрестили Якобом, безумовно, на честь моєї скромної особи, – певне, навіть цілком побіжні небожеві згадки про мене справили на дівчину велике враження. На щастя, скажу я вам. Бо що батьки, щоб уникнути аліментів чи якогось іншого скандалу, який стосувався б уже до них самих, – мушу наголосити, що я не знаю ні тамтешніх законів, ані достатків батьків, – отже, щоб уникнути аліментів і скандалу, вони вислали свого сина, а мого небожа, до Америки, для такої подорожі дуже погано, як бачите, його спорядивши, тому хлопець – хіба що сталося б диво, яке ще трапляється в Америці, – був би полишений на самого себе, відразу
