Ґрін, – сказала Клара.
– Коли він приїхав? – спитав Карл, наче охоплений якимось передчуттям.
– Тільки-но. Хіба ви не чули його автомобіля перед вашим?
Карл подивився на Поллундера, щоби довідатися, як він оцінює всю цю справу, але той, запхавши руки в кишені штанів, лише трохи важче ступав, ідучи.
– Якщо мешкати недалеко за Нью-Йорком, це нічого не дає, тут не сховаєшся від небажаних гостей. Ми конче мусимо переселитися ще далі. Хай навіть мені доведеться півночі добиратися додому.
Вони зупинилися на парадних сходах.
– Але ж пан Ґрін уже давно в нас не бував, – сказала Клара, що, вочевидь, цілком поділяла батькову думку, просто хотіла трохи його заспокоїти.
– Але чому він приїздить саме сьогодні увечері? – спитав пан Поллундер, і гнівна промова вже ладна була скотитися з його товстої нижньої губи, що звисала важким кавалком м’яса, а тому й напрочуд легко урухомлювалася.
– От власне! – вигукнула Клара.
– Може, він незабаром піде, – докинув Карл і сам здивувався, в якій згоді перебуває з цими ще вчора цілком незнайомими людьми.
– О, ні, – сказала Клара, – він має якусь важливу справу до тата, і її обговорення, ймовірно, потриває довго, бо він уже жартома погрозив мені, що якщо я хочу бути ввічливою господинею, то муситиму слухати до рання.
– Цього ще бракувало. Таж він залишиться на ніч, – зойкнув Поллундер, наче підтвердивши цим свої найгірші побоювання. – Мені справді хочеться, – сказав він, розпогоджуючись від нової думки, – мені справді хочеться знову посадити вас, пане Росман, в авто й відвезти назад до дядька. Сьогоднішній вечір уже від початку перебитий, а хто знає, коли найближчим часом ваш дядько знову зволить вас нам відступити. Але якщо я вже сьогодні завезу вас назад, тоді він не зможе найближчим часом вас не відпустити.
І він уже вхопив Карла за руку, щоби здійснити свій план. Однак Карл не зрушив із місця, та й Клара попросила залишити його, бо ж принаймні їй із Карлом жодною мірою не зможуть перешкодити, врешті-решт, і Поллундер помітив, що навіть його власне рішення не таке вже й тверде. До того ж – і це, мабуть, було вирішальним – із найвищого сходового майданчика вже зненацька почулося, як пан Ґрін гукає в сад:
– Та де ж ви запропастилися?
– Ходіть, – сказав Поллундер, ступаючи на сходи. За ним ішли Карл і Клара, розглядаючи одне одного при світлі.
«Її червоні уста», – сказав собі Карл і подумав про губи пана Поллундера і про те, як гарно вони відтворилися в доньці.
– Після вечері, – так сказала вона, – ми, якщо лише ви не заперечуєте, відразу підемо до моєї кімнати, аби принаймні позбутися цього пана Ґріна, якщо вже тато змушений ним займатися. І тоді ви не відмовите мені в люб’язності заграти щось на фортепіано, бо тато вже розповідав, як добре ви це вмієте; я натомість, на жаль, геть нездарна до музики і навіть не торкаюся інструмента, хоча, власне кажучи, дуже люблю музику.
Карл ще й як погодився на Кларину пропозицію,
