очей гру. Коли ж хто з хлопців програвав, то возив на своїй спині переможця. Коли Дорош підійшов до хлопців, Дубовиченко сидів на спині у бідного Стріхи, підганяючи його п’ятами, а Стріха, спітнілий і зморений, висолопивши язика (бо він програв Дубови-ченкові вже п’яту гру), ніс його вздовж вулиці під загальний регіт хлопців. Дорош набрехав хлопцям, що він того не був у школі, бо батько посилав його за Лопань до тітки Хіврі, і, одвівши набік Ду-бовиченка, що зліз вже зі свого потомленого коня, розпитав його про міські новини.
Дубовиченко розповів Дорошеві перш за те, як палили відьму, але Дорош вже знав це і ледве не проговорився, що бачив кару з того берега річки, коли ловив рибу. Потім Дубовиченко розповів, що втікачів – козака та кацапа – ще не знайдено, а сьогодні вранці з города виїхала ватага москалів з Стрєшньовим та дячком Семеничем. А куди поїхали – невідомо. Він думає, що вони поїхали шукати втікачів. Дубовиченко довго сміявся, розповідаючи, як сидів на коні дячок; він навіть хотів показати Дорошеві, сівши на Стріху, як саме сидів верхи дячок, але Стріха ухилився від такої чести і сказав, що він уже своє одвозив, і сам добре може показати на спині у Дубови-ченка, як сидів на коні дячок.
Коли Дорош прийшов додому, мати довго цілувала й милувала хлопця, навіть плакала, чого ніяк не міг зрозуміти Дорош, а батько сидів на призьбі, пихкав люлькою й усміхався, але ніхто з них не спитав, де він був цілу добу.
Коли батько й мати пішли у хату, Галя підійшла до хлопця і спитала:
– Ти бачив його? Ти бачив Павла? Не кажи, де він, скажи тільки: усе гаразд!
На нього дивилися такі ясні й чисті очі сестри, що він не посмів збрехати і сказав:
– Усе гаразд!
– Правда?
– Далебі!
Галя засміялася і, заспівавши якусь пісню, пішла в хату.
Другого дня після школи хлопець довго вештався по городу, підслухуючи розмови козаків, особливо москалів, чи не чути чого про Стрєшньова й стрільців, що поїхали шукати втікачів; зазирнув навіть до дячкової хати і спитав у жінки Семенича, чи не повернувся її чоловік, але вона нацькувала на нього злющого пса, так що хлопець ледве уніс ноги з дячкового двору. Але, очевидячки, дячка ще не було, бо не було його і в Приказі, куди заглянув Дорош. До Микити у з’їжжу він боявся заходити: йому чомусь здавалося, що Микита здогадався, хто випустив в’язнів, хоч підстав для такої гадки не було ніяких. Хлопець не знав, що робити: чи повідомити Глека про Стрєшньова та стрільців, чи ні, бо він не знав, куди поїхали переслідники, а з другого боку – Глек і сам добре знав, що його шукатимуть. З того, що переслідники поїхали кіньми, а не човнами, можна було гадати, що вони не на певній дорозі. До того ж запорожців було не менш ніж стрільців, отже, Глекові боятися наче б то було нічого. Таким чином, Дорош того дня не поїхав до запорозького табору і не повідомив козака. Він заспокоївся і думав, що все буде гаразд.
Ввечері Дорош навідався до шинку. Він мав на думці послухати балачок козаків, що, йдучи на варту, іноді заходили до шинку промочити
