над річкою. Хлопець спочатку не зрозумів, що з ним, де він, але згодом схаменувся й поплив далі. За чверть години побачив боброву греблю. Бобри плюснули у воду, побачивши хлопця.
Дорош потихеньку підплив до того місця, де вони виходили першого разу, і крикнув: «пугу! пугу!» Ніхто не відповів йому. Хлопець ще трохи почекав, чи не почує відповіді вартового, але все мовчало круг його. Дорош виліз на берег, знайшов стежку й побіг до табору, дивуючи з того, що на березі не було вартового. Хлопець вибіг на галявину. Багаття ще курилося коло дубу, але ні коней, ні людей не було.
XI. В АРТЕМІВЦІ
Повернувшись додому, Дорош усе розповів батькові, бо добре бачив, що батько знав, де він був ці дві ночі. Дорош переночував удома і, ледве відчинилися ворота, виїхав з города і поскакав верхи в Артемівку. Був досить холодний ранок. Жито й пшеницю вже покосили люди, і вози з хлібом раз-у-раз траплялися на дорозі. Тільки поля гречки ще біліли вдалині та просо ще шуміло й хвилювалося під легеньким ранковим вітром.
Йому здавалося, що він досить добре знає дорогу, бо двічі їздив з батьком до сотника Сербина, Сіркового зятя, крім того, батько розповів йому ще вчора, як треба їхати. Зграї собак одна по одній вилітали з воріт, коли Дорош скакав слободами й хуторами, що попадалися на дорозі, і в захваті з насолодою гналися за хлопцем. І то сказати – чи часто припадає собачій душі на безлюдному хуторі така розвага, як погоня за конем, що взаводи, підіймаючи куряву, а іноді й крешучи вогонь підковами, летить по дорозі? Іноді хлопець, нахилившись з сідла, на всім скоку оперіщить нагаєм будь-якого Бровка або Жука і той, завищавши і підібгавши хвоста, ганебно вибував з собачих лав.
Але скоро хлопець схаменувся й поїхав значно тихше, бо так легко можна було загнати коня. Двічі він збивався з дороги, бо одне діло їхати з батьком, а друге самому, коли раптом з’являлися несподівані повороти дороги; але, розпитавшись у подорожніх, він натрапив на певну путь і добрався таки до Артемівки.
Артемівка була невеличка слобода, дворів на 20, не більш; вона простягнулася вздовж річки Мерефи. Густий ліс обступив слободу. Цю Артемівку заселив Іван Сірко посполитими-селянами і віддав її зятеві своєму, сотникові Сербину, у посаг за дочкою. Таким чином, Сербин був невеличкий панок, що мав так званих «підданих».
– Вдома сотник Сербин? – спитав Дорош, під’їхавши до хати, що на її дверях був намальований козак з бандурою і люлькою в роті.
Хлопець років п’яти, що в той час вийшов з бубликом у руках, витер рукавом сорочки носа і мовчки показав бубликом кудись набік.
– Де ж він?
– На річці.
– А запорожців тут немає?
– Тут.
– А вони ж де?
– На річці, – знову сказав хлопець і засунув бублика в рот.
Дорош повернув коня і
