почепіть над воротами ляльку, а якщо брат, то сідло коня.
І поїхали в степ. Народилася у жінки дочка, і батько почепив над воротами ляльку. Але один із сусідів був недругом сім’ї братів. Він одразу ж зняв ляльку і замість неї почепив сідло коня. Повернулися брати з полювання, подивилися і закричали:
– На жаль, над воротами висить сідло! Значить, знову народився брат! Не будемо тут більше жити!
Покинули брати поселення і подалися в гори. Там вони облаштували житло в печері: вдень полювали, а увечері поверталися додому, їли і лягали спати. Так минав час.
Про кого тепер послухати новини? Послухайте про сестру юнаків.
Батько і мати назвали новонароджену Ак-Памик і не зводили очей з дороги, очікуючи синів. Минув місяць, а синів усе немає. Минув рік, а їх усе немає і немає. Минуло три роки – синів як не було.
Якось до старих прийшов гість із іншого поселення і сказав:
– Недавно я бачив ваших синів. Місцина, де вони живуть, від вас не так уже й далеко. Вони поселилися в печері на такій-то горі і живуть з полювання.
Батько і мати, почувши таку новину, зраділи, приготували плов, подали його гостеві і сказали:
– Гарну ти приніс новину! Тільки от ми самі не можемо туди піти: сил немає, ми ж старі. Та якщо ти ще хоч раз побачиш наших синів, то передай їм від нас доземний уклін.
Гість поїв плову, розпрощався із старими і пішов до свого поселення. А старі жили, не зводячи очей з гори. Проте своїй дочці вони про те не сказали ні слова.
Минули місяці, минули роки. Ак-Памик виповнилося чотирнадцять років. Якось сусіди збирали жінок для роботи[2]. Побачивши матір Ак-Памик, вони сказали:
– Дозволь своїй дочці прийти допомогти нам.
– Що ж, дозволю, – відповіла мати, – хай іде, якщо сама захоче.
А у ті давні часи був звичай: жінкам і дівчатам, які мали братів, відводилося під час такої роботи краще місце. Та, у якої братів не було, повинна була сидіти на гіршому місці.
Ак-Памик увійшла в юрту і сіла на найгіршому місці. Тут одна жінка й каже:
– Чому ти, кізонько, сіла там? Пересядь на краще місце.
– Ой, матінко, – відповідає Ак-Памик, – як же я можу сісти на краще місце, якщо у мене немає братів!
– Не кажи так! У тебе є семеро братів, сильних, як леви. А якщо твої батько й мати про них досі тобі нічого не говорили – на те є причина. Батьки твої старі й не можуть піти до братів самі. А тобі нічого не кажуть, щоб ти не втекла від них. Коли прийдеш додому, скажи матері: «Ой, у мене болить голова, дай мені ковурги[3]». Коли мати дасть тобі ковурги, ти не бери її ложкою, а попроси: «Дай мені своєю рукою». Після цього схопи матір за руку і тоді дізнаєшся все, що тобі треба.
Ак-Памик повернулася додому і сказала:
– Матінко, у мене голова болить.
– Що б ти з’їла, доню? – запитала мати.
– Дай мені трохи ковурги, матінко. Поїм, може, й легше стане, – відповіла Ак-Памик.
Мати сіла готувати ковургу.
– Дай мені трохи з вогню, – попросила Ак-Памик.
Мати хотіла було дати ложкою, та Ак-Памик сказала:
– Ні, матінко, ложка погано пахне, дай мені рукою!
Що робити? Нещасна дала їй рукою. Тоді Ак-Памик міцно ухопила матір за руку і сказала:
– Є у мене брати чи немає?
– Ой-ой! О Господи! – закричала мати, їй було гаряче.
– Є у мене брати чи немає? Не відпущу, поки не скажеш, – мовила Ак-Памик.
– Є, – відповіла бідна мати. – Семеро братів є. Вони пішли на полювання до твого народження і до цих пір не повертаються.
– Хоч відомо, чи живі вони? – запитала Ак-Памик.
– Так, вони живуть у печері на такій-то горі, – відповіла мати.
Тоді Ак-Памик відпустила руку матері і сказала:
– Я піду туди.
– Ти не знайдеш їх, – сказала мати. – Ось я зроблю тобі колобок. Коти та за ним іди. Де він зупиниться, там і будуть твої брати.
Ак-Памик взяла колобок, покотила його і пішла за ним. Прийшла вона до печери, зазирнула всередину, а в печері повно закривавленого одягу, та ще висить трохи м’яса. Ак-Памик взяла одяг, пішла до струмка і всі речі випрала. Потім вона повернулася до печери, приготувала з м’яса плов і почала чекати. Раптом бачить – йде семеро чоловіків. Ак-Памик заховалася і почала спостерігати. А брати прийшли і дивляться – скрізь усе не так, як було: одяг випраний, їжа приготовлена. Перевдягнулися
За давнім звичаєм, дівчата і жінки поселення нерідко збиралися разом, щоб спільно швидко що-небудь зшити, спрясти тощо. Найчастіше все це робилося перед весіллям.
