разу як хлопчик її кидає, він примовляє:
Я племінник семи дядьків,
Їх сестриця – моя мати.
Вийшов з бабкою золотою я,
Щоб за дядьків покидати.
Молодший дядько мій – Байрам,
За Байрама кину сам.
По цих словах дядько упізнав свого племінника.
– А ну ж бо, ходімо зі мною, – сказав Байрам і пішов з племінником.
Так Ак-Памик знайшла свого брата, а брат знайшов Ак-Памик. Вона розповіла йому про все, що з нею трапилося. Після цього брат сказав:
– Ну, я вирушаю назад.
Тоді Ак-Памик наказала людям:
– Принесіть фаланг і скорпіонів! – а сама сіла шити сім мішків.
Принесли фаланг і скорпіонів. Ак-Памик поклала їх у шість мішків і сказала братові:
– Даси по мішку кожній невістці.
А сьомий мішок вона набила кишмишем з горохом і сказала:
– А це віддаси своїй дружині.
Байрам повернувся додому і усім дружинам братів дав по мішку.
– Зовиця прислала нам подарунки! – закричали жінки і засунули руки в мішки. Тут скорпіони з фалангами і впилися їм у руки.
– Ой-ой-ой! – зчинився крик.
А Байрам покликав братів і сказав:
– Я знайшов Ак-Памик. Вона стала дружиною такого-то падишаха.
Слідом за братом приїхала й Ак-Памик. Вона розповіла про все, що з нею трапилося, і семеро братів, порадившись, прогнали своїх злих дружин. Залишилася тільки дружина Байрама, яку Ак-Памик любила до самої смерті.
Син Бахаветдіна-верблюда[6]
Було це чи не було, а в минулі часи жив чоловік на прізвисько Бахаветдін-Верблюд, і не було у нього дітей. Одного дня порадився він з дружиною, і вони вирішили продати всю худобу і піти до Кааби. Увечері лягли спати, а коли перейшло за північ, якийсь чоловік раптом промовив:
– Хук хак[7], гей, Бахаветдіне, чому ти сумуєш?
Тоді Бахаветдін відповів:
– Немає у мене дітей, тому й сумую.
– Бог дасть тобі сина, а ти назви його Маммедджаном, – сказав той чоловік і зник.
Рівно через дев’ять місяців і десять днів народився у Бахаветдіна син, і його назвали Маммедджаном.
Бахаветдін, не маючи коштів, подався пасти верблюдів[8], а сам усе згадував Маммедджана. Коли його синові пішов восьмий рік, почав він гратися з іншими хлопчиками, а ті й кажуть йому:
– Був би ти хороший, хіба допустив би ти, щоб твій батько пас верблюдів?
Маммедджан прийшов додому і запитав:
– Матінко, у мене ж батько є?
– Є, він пасе верблюдів, – відповідала мати.
Взяв тоді Маммедджан в руку палицю, прихопив із собою перепічку і вирушив на пошуки свого батька. Ішов він три дні і нарешті підійшов до стада верблюдів. Запитав він пастуха:
– Чиї це верблюди?
– Бахаветдіна-Верблюда, –
Пастухи Туркменії, які займалися відгінним скотарством, більшу частину часу були відірвані від своїх родин. Робота пастуха вважалася важкою (вони жили в землянках і куренях, подовгу буваючи під відкритим небом і страждаючи від спеки, дощів та морозу) і небезпечною (постійно доводилося захищатися від хижих звірів та грабіжників).
