довгими брудними нігтями борозенки різьби. Шепче у пожовклі від тютюну вуса заклинання: на сніг, на слизькість, на депресію. Вони розлітаються у атмосфері, підсилені ядучим духом його немитості. З цією його персональною лампою Аладдіна чи скринькою Пандори все неодмінно збудеться. З-за рогу різко повертає старий чорний жигуль з фігуркою ягуара на капоті й обтраскує волоцюгу з баюри так, наче це єдиний душ, на який той іще може розраховувати у своєму нікчемному житті.
Назустріч мені сунуть зграйки зомбі, відьом і трупів. Один з них із сокирою в голові. Всі вони радісно регочуть і штовхаються. Один підскакує, щоб налякати мене. Я від того наче прокидаюся й озираюся довкола. Бар навпроти весь уквітчаний павутинням, а офіціантки загримовані під сексуальних скелетів. Перед входом фотографується компанія в костюмах ку-клукс-клану, вони просять, щоб я зробила знімок, зігують і вигукують «Слава Нації!». «Смерть Ворогам?!» – пошепки видушую я відповідь. А ще кажуть, Гелловін не наше свято!
Всередині душно і шумно, я одна без спеціального гриму, але, думаю, моє бліде обличчя, синці під очима і скуйовджене волосся дуже добре вписуються в концепцію, бракує хіба що цівок крові з носа. П’ятдесят віскі я перехиляю одним махом і замовляю ще. Поруч двоє ку-клукс-кланівців обговорюють вартість медичної довідки, яка допоможе ухилитися. «Чорт! Це ж можливо! Це ж так просто! Це ж тільки пів моєї зарплати за місяць!» – думаю я і відчуваю, як починаю мліти. У напівсвідомості я йду довгим коридором, помальованим олійною фарбою. Під кабінетом, у який мені потрібно, – черга, але двері відчиняються, і мене запрошує всередину товстенька чоловіча рука у формі. Рука літає в повітрі без свого господаря, галантно пропонує сісти на стілець, а тоді лягає на моє коліно і починає, наче тарантул, повзти вгору. Я боюся поворухнутися, так, наче то справді гігантська отруйна комаха. Коли пальці доповзають до трусиків і починають терти в улоговині між губами, я вищу і тріпаю ногою. Рука вилазить з-під моєї спідниці, спершу піднімає вказівний палець і прикладає до моїх губ – я встигаю відчути свій запах, а тоді долоня розкривається і очікувально зависає на рівні моїх очей. Я починаю нервово розщібати сумочку, замок заїдає, я шукаю конверт, який завбачливо приготувала. Я ж точно знаю. Він має бути десь тут. Але його ніде немає. Рука починає помітно дратуватися і вказує мені спершу на годинник, а тоді на двері.
«Все гаразд?!» – чую я від хлопця у формі в кутку коридора. Різкість наводиться повільно. Чомусь на тлі грає Джо Дасен. Який, з біса, Джо Дасен, мене завжди піднуджувало від цього його приторного «Люксембурзького саду», теж мені саундтрек для військкомату.
Офіціантка-привид простягає мені склянку води. Я прошу сигарету у хлопця, який трясе мене обома руками за щоки. Закурюю. Закашлююся. Мене морозить. Я кусаю порепані губи, згризаю шкірку до солонуватого смаку крові. Довершую, нарешті, свій образ для сьогоднішньої вечірки, для свята, яке завжди з тобою, чигає з-за кожного рогу, сьогодні банькатими гарбузами,
