які я приготувала на прощальну вечерю. Але чомусь беру баночку маринованого імбиру й починаю захлано жерти його просто пальцями.
Дзвонить телефон. Дякую, що не сім хвилин тому. Твоя мама. Ця жінка, до якої я завжди відчувала суміш остраху й ворожості, тож завжди тримала з нею дистанцію, зараз чомусь здається мені рідною, і я ніби п’ю з її дбайливих рук похмільний бульйон. Голос у неї водночас стривожений і бадьорий, так, наче у неї з’явився новий сенс життя, який складні обставини лише підсилюють.
– Значить так! Вияснила! Їх розквартирували в учебці під Києвом. Все там добре! Ти як?
– Та нормально. Дзвонив?
– Я не витримала. Йой. Але мало мав часу. Не поговорили толком. Тільки такий: «Всьо, мамо, па!» Ти не гризися, зозулечко. Вернеться нашими молитвами. Тре в то вірити.
– Угу…
– Йой, діти-діти, за шо Бозя вам таке вділив?! Але значить, мало так бути!
Я відчуваю, що зараз заскиглю і кладу слухавку. Зрештою, вона мама, у неї є це беззаперечне право докучати по телефону, навіть коли ти будеш під кулями. Щоб ти її заспокоював. Повертав те, що вона колись у тебе вклала, коли ти вимагав від неї усю увагу. Я ж не вклала у тебе нічогісінько, нічим не пожертвувала. Що ти взагалі мені винен? Фондюшницю, куплену мною для спільних вечорів із друзями? Чи джойстик для улюблених ігор, подарований на Миколая з першої гідної зарплати? Щоб якось збадьоритися і перемкнутися, я виходжу на балкон. Зовсім гола, лише накидаю на плечі куртку. Закурюю і махаю сусіду навпроти.
Холод аж гойдається і висне на штурпаках покручених гілок. Тротуаром проїжджає на візку молодий хлопець у навушниках. Він часто кружляє районом, мабуть, живе поруч. Його ампутована кінцівка така суголосна із обрубками дерев. Він часто зупиняється, привстає на вціліле коліно і підводить голову з музикою у вухах до крон – так, ніби вони розуміють щось особливе. Повернувшись, я йду ґуґлити учєбки Київщини. Мене кидає на сторінку ВКонтактє «Воинская часть (учебка) А 0704 г. Васильков». На аватарці радісні мужлани у формі в казармі, а першим постом – дівчисько, на вигляд так узагалі п’ятнадцятилітнє, така собі провінційна малолєточка, схилила голівку і тримає написаний від руки, обрамлений квіточками і сердечками плакат на аркуші з зошита: «Вадим, Полина тебя очень любит и ждёт». Далі один за одним йдуть пости в основному неграмотною російською: дівчата розшукують своїх коханих, солдати обмінюються досвідом про умови і стверджують, що хоч до комфорту є запитання, цей веселий час разом вони б ні на що не проміняли. На запиті «кто знает работает ищё в сталовке т, Катя» мені стає смішно. Так тобі і треба, хай тепер тебе годує «т-кома-Катя». Але на пості «Привет родной учебке из АТО!», де юзер на прізвище Хохлов виклав на землі гільзами номер 0704, поруч із затвором із синьо-жовтою наліпкою, мене знову починає нудити. Порно у цьому браузері було значно приємнішим.
Я клацаю на твою сторінку. Там загальний чекін, який вже назбирав 438 лайків і 142 коментарі, які бажають, щоб ангели тебе берегли, і питають, чи вам, бува, чого не
