які запускають у мене перед очима мерехтливий калейдоскоп брутальних фрикцій. Між сетами вправ вона веде розмови про тампакси і протеїн. Вона із тих жінок, яких нічого не зупинить, навіть те, що, присідаючи із вагою, вона ось-ось пукне. Звук завжди можна заглушити вигуком, а запахи тут так змішалися, що легко кивнути на іншого, як на улюбленого домашнього песика, який відбуває у таких ситуаціях і за дітей, і за бабусь.
Дзеленчить залишений на підлозі телефон, його власник обговорює з якоюсь Тетяною Іванівною бакс по 30, розрахунки налічкою – дядько одягнутий у футболку, яку привіз із загранки часів залізної завіси. Давні фарщовщики й апаратчики переродились тут у підприємців і відставних рішал.
Я повертаюся у роздягальню, виявляю, що мій купальник затхлий і вологий, але я з огидою напинаю на себе липку тканину, запаковую волосся у тісну шапку, яка миттєво перетворює мене на гуманоїда, і присмоктую до очей окуляри. Востаннє я одягала їх, коли ми збиралися з тобою поплавати, але по дорозі забили і пішли тусити з друзями. Я так веселилася від нашої нерозважливості, що одягнула їх на себе на вулиці і з реготом впивалася реакцією перехожих. Регіт – щось таке дивне, навіть не уявляю, як мої апатичні нутрощі колись могли видавати таку реакцію. З-за дверей туалету долинають схлипи і скиглення. Жінка-яку-нічого-не-зупинить скімлить на плечі у стрункої атлетки, яка взяла над нею шефство у заплутаному світі силових і кардіо, що автоматично поширилося і на справи сердечні. «Я понимаю, молодая тёлка, приведет потрахаться…». Смаглява, ідеально виліплена антична статуя поруч лише подає їй серветки і гладить по голові – для статуї це і так багато. Щойно вона розповідала, як не їсть пасту, коли їздить відпочивати в Італію з коханцем. Такі колібрі, як вона, здається, живляться лише нектаром. Зараз вона одягне шубку авто-леді від нього. І може, вперше задумається, чи є таки у нього сім’я і чи правда його слова про давню сепарацію.
Дівчатка-підлітки з останніми айфонами і виразними бровами – господи, тут усі з бровами, а в мене їх зроду не було, – обговорюють сварки з батьками, які дають на усе це бабло лише за умови регулярного прибирання вдома. Нашому поколінню солом’яних сиріт таке і не снилось. Наш підлітковий вік припав на відсутність світла і тепла, холод видував зі щілин усе, і тодішнє моє відчуття трагедії та виживання дуже хочеться прирівняти до солдатського, з окопів. Але зараз не можна.
Інструкторка з плавання читає за столиком молитовник. Вона не надто наглядає за людьми в блакитній, приємно хлорованій, прозорій воді басейну, яка мерехтить у холодному сонці. На протилежній частині доріжки зблискує щетина і м’язи чоловіка, який, мов велика рибина, хапає ротом повітря. Він торкається мене під водою своєю дельфіновою шкірою і я відчуваю, як десь глибоко у суглобових сумках стегон у мене тихо роїться бажання розсувати ноги.
Я занурююся з головою, і мене охоплює драматичне видіння, наче у цей елітний заклад
