І хай уже ті дівчата-волонтерки витискають вам сік із помаранчів у поліетиленові пакетики і рубають мачете ананаси, я закрию на це очі. Головне, щоб без нещасних випадків. Як от з хлопцем у нас по сусідству, тим на візку з пошкодженими кінцівками. То ж, мабуть, просто мачете зірвалося з твердої шкірки плоду або акула запливла куди не слід, еге ж?! І немає цих усіх радіо, газет, розмов на вулиці, роздратованих водіїв і військових, які не знімають форму під час відпустки. Просто на мілітарі зараз тренд. Як на жіночі портупеї та сумочки з витисненим муляжем пістолета.
Така моя легенда. Домовились?
Загорнувшись у халат, я ледь піднімаюся сходами і, несучи в собі цей безперервний діалог з тобою, якого ти, звісно, не чуєш, знервовано прочовгую повз вишикуваних у ряд людей, яким земля втікає з-під ніг. Але вони при цьому не виглядають розгубленими, а лише зосередженими, відстороненими і навіть якимись розчервоніло-щасливими. Можливо тому, що самостійно регулюють швидкість та нахил бігової доріжки і мають ілюзію контролю над власною екзекуцією, від якої на спині у них через футболки проростають крила, наче у метеликів, зав’язуючись пуп’янками і розквітаючи з кристалів солі, екстрагованої з їхнього поту.
Така моя легенда! Ясно вам всім?!
Але ніхто не звертає на мене уваги. І не знаю, чи виголошення мого запитання вголос змінило би реакцію публіки.
«Я-буду-буду-буду-самой-яркою-звездой» – співає на всю роздягальню жінка з обличчям щирохтивої зірки старечого порно і голим торсом, декорованим обвислими грудьми. Вона згинає руки в ліктях, наче бодібілдери на змаганнях, але у її виконанні це загрозливо і смішно водночас. На дупі у неї світліший за решту тіла трикутник від плавок. Телефон постійно пікає – розриваються вайбер і месенджер. «Господи, как ты себя любишь!» – вигукує вона через усе приміщення подрузі в мереживній білизні, яка, наче адепт секти 3D симуляцій ідеальної людини, втирає в кожну частину тіла якийсь інший крем. Але до ранкового еталонного зразка їй ще далеко. А потім огризається у відповідь на черговий сигнал телефону: «12:08! В 12 я должна уже была помыться!»
«Ты ж такая, что будешь до последней капли крови биться!» – відповідає їй мереживна.
«За свет 230 заплатила» – апелює бодібілдерка. І, завершивши цією реплікою їхній не надто змістовний діалог, одягає флісовий комбінезон плямистого пса з вухатим капюшоном, взуває золоті угги і вшивається, справді схожа на собаку, яка радісно біжить на прогулянку.
Я напружую перед дзеркалом сідниці й з острахом зазираю з-за плеча на неоране поле целюліту.
Канарка обговорює зі своєю фоторепортеркою відпочинок у Альпах. «І взагалі, здається, деяким чоловікам потрібна війна, щоб не дарувати брюліки!» – вловлюю я її життєствердну тезу.
«Крові? Крапля? Остання? Господи, як знайти серед усього цього натхнення помити голову?» – думаю я і, нахлобучивши шапку, рухаюся до виходу через жаровню фенів,
