ло, Людмила Петрова?
– Так. А хто це?
– Вибачте, що запізно. Моє ім’я Волен.
– Перепрошую? – спросоння перепитала я, почувши дивне ім’я.
– Во-лен. Мені вас рекомендував головний лікар Київського військового шпиталю, де ви працюєте медсестрою.
– Так, я вас слухаю.
– Моїй онкохворій матері потрібна доглядальниця. З головним лікарем я про все домовився. Подробиці при зустрічі. Чекатиму вас завтра о сьомій ранку біля виходу з метро на станції «Хрещатик».
– Стривайте…– тільки й вимовила я і почула у слухавці короткі гудки.
– Що сталося? Хто дзвонив? – запитав чоловік, щойно я повернулася до кімнати.
– Це по роботі,– пояснила я.– Клієнт призначив зустріч на ранок.
– Завтра у тебе вихідний. Ми домовлялися з хлопцями поїхати на природу.
– Вибач, любий. Поїдеш сам. Порибалите чоловічою компанією.
– А якщо ми там гарних русалок зустрінемо?
– Кращої за мене все одно нікого немає. А нам скоро за квартиру платити. Та ще й головний лікар порадив…
– Іди до мене, моя матінко Терезо.
Я підійшла до Миколи, який міцно обійняв мене своєю єдиною рукою. Другу довелося ампутувати після поранення в АТО.
– Люблю! – прошепотів він мені на вухо.
– І я тебе люблю! – притулилась я до чоловіка і погладила його колюче коротко стрижене волосся.– Як рука?
– Досі не розумію, як може боліти те, чого нема,– спробував відбутися жартом Микола.
– Фантомні болі. Усе буде добре. Давай спати,– запропонувала я, умостившись поруч із чоловіком.
Микола вимкнув нічник і притягнув мене до себе.
Наступного ранку за чверть до сьомої я вийшла з київського метро на станції «Хрещатик». На вулиці було прохолодно, відчувалося, що літо змінила осінь. Затягнуте темно-оливковими хмарами небо віщувало затяжний дощ. Клієнта ще не було, тож я взяла каву в кіоску неподалік. Хрещатиком, поспішаючи в буденних справах, уже шелестіли шинами автівки, безтурботно і неквапно ходили люди: хтось вийшов на пробіжку, хтось – вигуляти собаку. Звичайне мирне життя столиці України. Тільки у шпиталі, коли кожного дня бачиш тяжкопоранених молодих хлопців, розумієш, що у країні війна.
До медичного училища я вступила після дев’ятого класу донецької школи. Мати, яка працювала тоді у лікарні старшою медсестрою, наполягла, щоб я пішла її шляхом.
– Усі люди хворіють, люба, тож завжди будеш мати шматок хліба,– прагматично вмовляла вона і додавала: – Ти у мене гарненька, підеш до лікарні, то серед лікарів і чоловіка знайдеш…
Як слухняна донька, я вивчилася на медсестру і кілька років пропрацювала в лікарні. А от із майбутнім чоловіком познайомилася на відпочинку в Туреччині. Далі все як у казці. Микола виявився успішним бізнесменом, заможним, молодим, вродливим. Справили весілля, і необхідність працювати взагалі відпала.
З’явилася можливість утілити мрію дитинства і стати вчителем української літератури, як дідусь. Тож я вступила на філологічний факультет Донецького національного університету, що нині носить ім’я Василя Стуса, який теж колись був його студентом. Училася на відмінно, отримала червоний диплом і вступила до аспірантури. Почала працювати над кандидатською дисертацією на тему «Людина проти тиранії в українській літературі», звісно, на прикладі життя і творчості Василя Стуса.
У свої тридцять років я мала все, про що можна тільки мріяти: здорові батьки, вдале заміжжя, власна двокімнатна квартира у новобудові, нова машина, двічі на рік відпочинок у Європі, брендовий одяг… Дитина теж була запланована, але трохи згодом, після аспірантури. А куди поспішати? Треба і для себе пожити. Забезпечене і щасливе життя сприймалося як щось само собою зрозуміле. Здавалося, так буде завжди. Проте: – «Аннушка вже купила соняшникову олію, і не тільки купила, але й розлила»,– пригадала Люда цитату з улюбленого роману. Булгаков мав слушність, людина справді не може передбачити, що станеться навіть за годину, не кажучи вже про плани на місяці чи роки.
Наприкінці 2013 року в Києві завирував Євромайдан, що згодом дістав назву Революції Гідності. Ми з чоловіком поїхали до столиці. Замешкали у знайомих. Чоловік записався до першої сотні самооборони Майдану, а я до медичної сотні. Разом виборювали право українського народу на європейський шлях розвитку – аж до втечі «ґаранта» за кордон!
Але у Кремлі не хотіли випускати нас із братніх ведмежих обіймів. У лютому 2014-го Росія анексувала Крим, а навесні спробувала за тим самим сценарієм захопити східні регіони України. Почалася Антитерористична операція. Тим, хто підтримував Україну, стало небезпечно залишатись у Донецьку.
