здригаючись усім тілом, наче їй бракувало повітря. Я напружилась, але за мить зрозуміла, що жінка сміється.
– Що смішного? – здивовано запитала я.
– Яка ж ти дурепа! Ніхто і ніколи не звільнить Україну! Система КДБ непереможна! – твердо відказала Віра Іванівна.
– Українські військові з цим не згодні,– саркастично заперечила я, але осіклася і замовкла.
– Усі вони приречені, як і Стус. Сам загинув і мені життя зіпсував,– ніби до самої себе промовила хвора після паузи.
Остання фраза вдарила мене наче блискавкою.
– Ви знали Стуса? Особисто?
На обличчі Віри Іванівни з’явилася гидка посмішка.
– Цей упертюх помер у мене на руках…
АҐЕНТ «ТЕТЧЕР»
Неймовірна низка збігів приголомшувала. Невже я випадково зустріла унікального свідка загадкової смерті великого поета? Та ще й через тридцять років після того, як він у ніч із третього на четверте вересня 1985 року за загадкових обставин загинув у далекому пермському таборі. А сьогодні ж якраз третє вересня! Я ж іще перед тим, як отримала замовлення доглядати Віру Іванівну, збиралася відвідати поетову могилу на Байковому кладовищі.
Традиція вшановувати день смерті поета пішла у нашій родині від діда. 19 листопада 1989 року ексгумовані тіла українських політв’язнів Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина у цинкових трунах літаком були доправлені з Пермі до Києва. Зусиллями багатьох патріотів, і серед них мого діда Андрія Миколайовича Руденка, було зібрано гроші на повернення видатних українців додому. Сотні людей улаштували зустріч померлих героїв ув аеропорту «Бориспіль», а ще десятки тисяч на вулицях Києва. Серед них була і я з дідом. Іще шестирічною дівчинкою я запам’ятала вірш Стуса, який хором скандував багатотисячний натовп:
Як добре те, що смерти не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст.
Що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя…
Відтоді з дідом та батьками на початку вересня я завжди відвідувала Київ, щоб ушанувати пам’ять загиблих героїв. І от знову чортівня, ніби з роману Булгакова: невже несповідима доля обрала саме мене для цієї місії – з’ясувати обставини смерті Василя Стуса? Від цієї думки аж дух перехопило. Треба негайно заспокоїтися! Схоже, робота над закинутою дисертацією раптом набула продовження і нового сенсу.
За офіційною радянською версією Василь Стус помер від серцевого нападу, відбуваючи покарання в карцері табору особливого режиму ВС–389/36 (пізніше названому «Перм–36») у селі Кучино Чусовського району Пермської області РСФСР. Але існують ще декілька версій. Свідки подій – українські політв’язні Левко Лук’яненко та Василь Овсієнко, які безпосередньо перебували у «Пермі–36» під час загибелі поета,– одностайно кваліфікували загибель Василя Стуса як навмисне вбивство. Син поета – Дмитро
