style="font-size:15px;"> Волен знову поліз у барсетку і вийняв тугу пачку стогривенних купюр.
– Це аванс і гроші на всякі мамині потреби. Після завершення отримаєте вдвічі більше.
– Гаразд, домовилися,– погодилась я.
– Бажаю удачі, Людмило. Вона вам знадобиться!
Волен уже сідав у припаркований просто на тротуарі чорний «лексус».
ПРИМАРИ МИНУЛОГО
Навігатор у моєму смартфоні показав маршрут: до хворої можна дістатися пішки за півгодини. Тож, не гаючи часу, я вийшла до надто добре знайомої мені з часів Майдану алеї Героїв Небесної Сотні. Три роки тому тут пахло димом від вогнищ та паленою ґумою…
Інститутською швидко дісталася Шовковичної. Липки – цей елітний центральний район Києва – завжди викликав у мене щире захоплення. Куди не подивишся – всюди пам’ятки архітектури, поважні державні установи, мій улюблений будинок із химерами, старовинні будівлі, які приховують у собі захопливі таємниці й історії. «Пахнуть смертю панські Липки…» – згадався рядок із вірша Осипа Мандельштама.
Будинок, який я шукала, виявився «сталінкою» з доглянутим подвір’ям, зусібіч загородженим від сторонніх машин сучасними автоматичними шлагбаумами. Пост охорони свідчив, що мешканці – поважні люди, які дбають про свій спокій.
Великі масивні двері відчинилися від дотику магнітного ключа, і я опинилась у просторому і чистому парадному. Підійшла до раритетного, але акуратного ліфта з металевими механічними заґратованими дверцятами. Таким навіть їхати страшно. Перше, що впадало у вічі на широких сходах,– герб СРСР на центральній балясині під перилами. Він був ретельно зафарбований у синьо-жовті кольори, наче вибачаючись за своє існування. Така собі примара минулого в барвах сучасності. Скільки ще залишилося цих гербів, зірок, барельєфів, мозаїчних панно, бюстів, пам’ятників і меморіальних табличок по всьому Києву? А по Україні – узагалі безліч! Чимало символів тоталітарного режиму було показово знищено з прийняттям закону про декомунізацію. Але деякі старанно замаскувалися, перефарбувалися або заліпилися зверху гіпсом із зображенням українського тризуба. Вони причаїлися, затамувавши злість та образу, і мовби терпляче чекають на кривавий реванш.
Такі думки крутилися в голові, доки старий рипучий ліфт, ніби невдоволений, що його потурбували, підіймав мене на четвертий поверх. Цікавість прокататися на ще одній примарі радянської доби виявилася сильнішою за страх.
Потрібна квартира відрізнялася від інших старими, оббитими темно-коричневим дерматином дерев’яними дверима. Такі були в помешанні моєї бабусі в Горлівці. Вона теж категорично не хотіла їх змінювати на броньовані, бо оббивала їх власноруч разом із покійним дідом. Добрі спогади за гроші не купиш. Чому жінка, що жила за цими дверима, залишила їх недоторканими, я ще дізнаюся. Треба ж буде про щось розмовляти з незнайомою хворою людиною, залишившись із нею наодинці.
Хвора була лежачою, тому дзвонити не було сенсу. Відчинивши двері
