гаркнула хвора на диво твердим для тяжкого стану владним голосом.
– Мене звати Людмила,– спокійно озвалась я.– Ваш син Волен…
– Забирайся геть! І передай цьому покидьку, щоб дав мені спокій!
Стара навіть трохи піднялася на ліктях, але через слабкість спроба виявилася невдалою, і вона знову опустилася на ліжко.
– Не треба так хвилюватися. У вашому стані це небезпечно,– я спробувала заспокоїти хвору.
Доки жінка мовчала, я мимохідь оглянула кімнату. Стіни були завішані різними медалями, фотографіями, почесними грамотами та дипломами, німими свідками помітних подій у житті господині. Справжній музей однієї людини.
Центральне місце на стіні займав великий портрет Віри Іванівни у віці років сорока, у парадному офіцерському кітелі, який їй дуже пасував. Вона була надто вродливою жінкою.
Мій дідусь, який у Другу світову дослужився до майора, із дитинства навчав мене розрізняти військові звання та роди військ.
Три великі зірки на погонах Віри Іванівни вказували на те, що вона полковник. Сині шеврони. Невже КДБ? Так от звідки владний голос!
«Ще одна примара у цьому будинку із радянською символікою у середмісті Києва. Ох і важко буде з нею! По щирості, однозначно, поговорити не вдасться…» – розмірковувала я.
Меблів у спальні було небагато. Ліжко, невеличкий столик із ліками, тумба з телевізором та книжкова шафа, яка мене відразу зацікавила, як філолога. Шафа старої гебістки була захаращена переважно радянською пропагандистською літературою. Однак, придивившись, я не повірила своїм очам. Серед усієї цієї макулатури причаїлася книжка, від якої закалатало серце – рідкісне видання Василя Стуса «Свіча в свічаді» 1977 року.
Ця книжка з’явилася за кордоном у видавництві «Сучасність». В Україні за життя Стуса не було жодного видання. До збірки увійшли деякі поезії із «Зимових дерев», про які у вироку «найсправедливішого радянського суду» потім скажуть, що вони мали наклепницький зміст. Серед них мій улюблений – «Отак живу, як мавпа серед мавп».
Отак живу: як мавпа серед мавп,
чолом прогрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука —
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі – лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.
А ще книжка містила п’ять із сорока віршів із «Веселого цвинтаря», які поет відновив по пам’яті після того, як гебісти вилучили рукопис, та переклади з німецької Рахель Фарнгаген і Райнера Марії Рільке.
Звідки вона у цьому склепі макулатури? Руки самі потягнулися до раритетного видання, як до святині. Не місце віршам Стуса на одній полиці
