подряпинки не було. Ну, може, то йому просто поталанило. – Коб багатозначно постукав себе по носі збоку. – А може, тут якось був замішаний амулет, який був у нього під сорочкою.
– Який амулет? – нетерпляче запитав хлопчисько з повним ротом печені.
Старий Коб відкинувся назад на табуреті, радий можливості розповісти більше.
– За кілька днів до цього Таборлін зустрів на дорозі мідника. І хоч харчів у Таборліна було небагато, він поділився вечерею зі стариганом.
– Так, власне, і треба, – тихенько сказав хлопчиськові Ґрем. – Усі ж бо знають: «Мідник платить за добро двічі».
– Ні, ні, – забурчав Джейк. – Скажи правильно: «Від мідника порада – за добро подвійна відплата».
Вперше за вечір подав голос шинкар.
– Насправді ти пропустив більше половини, – сказав він, стоячи у дверях за шинквасом.
Мідник завше платить хутко.
Раз – за всяку оборудку.
Двічі – як поможеш зразу.
Тричі – за тяжку образу.
Коли чоловіки біля шинквасу побачили, що там стоїть Коут, їхні обличчя набули майже здивованого виразу. Вони вже не один місяць приходили до «Путь-каменя» щоповалка ввечері, і Коут досі не прохопився жодним словом із власної волі. Утім, сподіватися на щось інше насправді було марно. Він прожив у містечку лише рік чи щось таке. Він іще був чужим. Ковальчук жив тут з одинадцяти років, а його досі називали «тим хлопчиськом із Ранніша», так, наче Ранніш – це якась чужа країна, а не містечко менш ніж за тридцять миль звідси.
– Просто чув якось таке, – явно знітившись, промовив Коут, щоб заповнити тишу.
Старий Коб кивнув, а тоді прокашлявся й повернувся до оповідки.
– Отже, за його амулет можна було віддати ціле відро золотих ноблів, але з Таборліна мідник узяв лише залізний гріш, мідний гріш і срібний гріш, бо той зробив йому ласку. Амулет був чорний як зимова ніч, а на дотик – холодний як лід, але поки він був у Таборліна на шиї, йому не треба було боятися ніяких злих сил. Демонів і тому подібного.
– Я б чимало дав зараз за таку штуку, – похмуро заявив Шеп. Він увесь вечір пив найбільше та говорив найменше. Усі знали: минулого запалка проти ночі на його фермі сталося щось лихе, але вони були добрими друзями й тому розуміли, що не треба вимагати від нього подробиць. Принаймні зараз, у таку ранню годину і в настільки тверезому стані.
– Атож, хто б не дав? – розважно промовив Старий Коб і зробив добрячий ковток.
– Я, тойво, не знав, що чандріяни – демони, – сказав хлопчисько. – Я чув…
– Ніякі то не демони, – твердо відповів Джейк. – То були перші шестеро людей, які відмовилися обрати шлях Тейлу, і він їх прокляв – прирік на блукання світом…
– То ти розказуєш цю оповідку, Джейкобе Вокер? – різко заговорив Коб. – Бо якщо так, то я просто дозволю тобі розповідати далі.
Двоє чоловіків на одну довгу мить уп’ялися один в одного поглядами. Зрештою Джейк відвів очі, пробурмотівши
