за обличчями всіх відвідувачів, поки вони оглядали істоту на столі. – Гадаю, він просто старався нагнати ціну.
– Що ще він казав? – запитав Фурман.
Шинкар на якусь мить неначе замислився, а тоді знизав плечима.
– Усього я не почув. Він пробув у містечку всього пару годин.
– Не люблю павуків, – сказав ковальчук. Він досі сидів по інший бік столу футів за п’ятнадцять. – Накрийте його.
– Це не павук, – заперечив Джейк. – У нього очей нема.
– І рота теж, – відзначив Фурман. – Як він їсть?
– Що він їсть? – похмуро запитав Шеп.
Шинкар продовжив зацікавлено роздивлятись істоту. Нахилився ближче, простягнув руку. Усі відсунулися від столу ще далі.
– Обережно, – промовив Фурман. – Лапи в нього гострі, як ножі.
– Радше як бритви, – відповів Коут. Він легенько провів довгими пальцями по чорному, абсолютно рівному тілу скреля. – Гладенький і твердий, як череп’я.
– Не займай його, – сказав ковальчук.
Шинкар обережно взяв одну довгу гладеньку ніжку та спробував зламати її, як хворостину, обома руками.
– Не череп’я, – виправився він. Притиснув до краю стола й наліг на неї всією своєю вагою. Вона зламалася, різко тріснувши. – Радше як камінь. – Він поглянув на Фурмана. – Звідки на ньому взялися всі ці тріщини? – Показав на тоненькі розколини, якими була вкрита гладенька чорна поверхня тіла.
– На нього впала Неллі, – пояснив Фурман. – Він зіскочив із дерева й заходився по ній лазити, ріжучи лапами. Рухався дуже швидко. Я навіть не зрозумів, що відбувається. – Нарешті Фурман опустився на стілець, підкорившись Ґремовій наполегливості. – Вона заплуталась у збруї та впала на нього, зламала йому кілька ніг. Потім він кинувся до мене, заліз на мене – і ну повзати. – Він схрестив руки на скривавлених грудях і здригнувся. – Я зумів струсити його з себе й потоптався по ньому як міг. Тоді він знову на мене заліз… – Фурман поступово затих. Його обличчя стало мертвотно-блідим.
Шинкар, тицяючи у створіння й далі, кивав самому собі.
– Крові немає. Органів немає. Усередині він просто сірий. – Тицьнув у нього пальцем. – Наче гриб.
– Тейлу великий, та облиш ти його, – заблагав ковальчук. – Буває ж так, що павука вб’єш, а він ще сіпається.
– Послухайте самі себе, – в’їдливо промовив Коб. – Павуки не бувають завбільшки, як свині. Ви знаєте, що це. – Він роззирнувся довкола, поглянувши у вічі кожному з них. – Це демон.
Вони подивилися на скалічену істоту.
– Ой, та ну тебе, – відповів Джейк, не погоджуючись головно за звичкою. – Це ж наче… – Він невиразно змахнув рукою. – Не може ж це просто…
Його думку вловили всі. Звісно, на світі є демони. Але вони – як янголи Тейлу. Вони – як герої та королі. Їм місце в оповідках. Їм місце десь там. Таборлін Великий закликав вогонь і блискавку, щоб нищити демонів. Тейлу ламав їх голіруч і кидав у безіменну порожнечу, а вони вили. Не може бути так, щоб твій друг дитинства затоптав демона на дорозі
