миску печені в себе в руках, думками, судячи з погляду, перебуваючи десь далеко.
– Ти, напевно, почуваєшся тут жахливо, Басте, – нарешті промовив він. – Певно, геть знудився.
Баст знизав плечима.
– У містечку є кілька молодиць. Чимало дівок. – Він усміхнувся на повен рот, як дитина. – Зазвичай я веселю себе сам.
– Це добре, Басте, – знову запала тиша. Коут відправив до рота ще ложку, пожував, проковтнув. – Знаєш, вони думали, що це – демон.
Баст знизав плечима.
– По-своєму слушно, Реші. Мабуть, така думка для них найкраща.
– Я знаю. Власне, я їх сам до неї підводив. Але ти знаєш, що це означає. – Він зазирнув Бастові у вічі. – Наступні кілька днів справи в коваля йтимуть жваво.
Бастове обличчя стало насторожено-непроникним.
– Ой.
Коут кивнув.
– Я не гніватимуся на тебе, якщо ти захочеш піти, Басте. Є й кращі місця, в яких тебе приймуть.
Судячи з виразу обличчя, Баст був вражений.
– Я б не зміг піти, Реші. – Він кілька разів відкрив і закрив рота, не знаючи, що й казати. – Хто б ще мене навчав?
Коут посміхнувся, і на якусь мить його обличчя відобразило, який він насправді молодий. Без зморщок і шинкарської сумирності на обличчі він здавався не старшим за свого темноволосого товариша.
– А й справді, хто? – Він показав ложкою на двері. – Тоді піди почитай щось або позаймай чиюсь доньку. Не сумніваюся, що ти можеш знайти собі краще заняття, ніж спостерігати, як я їм.
– Насправді…
– Геть звідси, демоне! – вигукнув Коут і, незважаючи на печеню в роті, перейшов на темічну з сильним акцентом. – Тегус антауса ега!
Баст ошелешено розсміявся та зробив однією рукою непристойний жест.
Коут ковтнув і перейшов на іншу мову.
– Арой те денна-леян!
– Ой, та ну вас, – дорікнув Баст; з його обличчя зникла усмішка. – Це просто образливо.
– Землею та каменем відрікаюся від тебе! – Коут занурив пальці в чашку, що стояла біля нього, та невимушено струсив кілька краплин у бік Баста. – Згинь, мано!
– Від сидру? – змахнувши намистинку рідини з переднього боку сорочки, Баст зумів одночасно зобразити втіху та роздратування. – Хоч би плям не лишилося.
Коут проковтнув іще трохи вечері.
– Піди замочи. Якщо ситуація стане безнадійною, рекомендую тобі скористатися з численних формул розчинників, наявних у «Целум Тінтуре». Здається, у розділі тринадцятому.
– Гаразд. – Баст підвівся та пішов до дверей, крокуючи з дивною невимушеною грацією. – Як щось знадобиться, кличте. – Він зачинив двері за собою.
Коут їв повільно, а останні залишки печені вимочив шматочком хліба. Доїдаючи (чи то намагаючись доїсти), він визирав із вікна, поверхня якого на тлі темряви через світло лампи стала схожою на дзеркало.
Його очі невпинно блукали кімнатою. Камін тут був виготовлений із того ж чорного
