його вип’є, буде біда.
Командир усміхнувся й кивнув.
– Бачите, що буває, як поводитися з людьми добре? – сказав він своїм підлеглим, видершись на коня. – Радий знайомству, пане писарю. Якщо ви зараз підете своєю дорогою, то ще зможете дістатися Абатового Броду дотемна.
Коли до Хроніста перестав долинати стукіт кінських копит, він заново наповнив дорожню торбу, подбавши про те, щоб усе було гарно складено. Потім стягнув один чобіт, вийняв устілку й дістав щільно закутаний вузлик із монетами, запханий углиб носака. Кілька з них він переклав у гаманець, а тоді розв’язав штани, дістав із-під кількох шарів одягу ще один вузлик із монетами й доклав трохи грошей звідти до гаманця.
Секрет був у тому, щоб носити в гаманці саме таку суму, як треба. Буде замало – і вони засмутяться та, швидше за все, шукатимуть іще. Буде забагато – і вони прийдуть у захват, а тоді ними може заволодіти жадібність.
Третій вузлик із монетами був запечений у черству хлібину, яка б зацікавила хіба що найголодніших злочинців. Поки що він лишав її у спокої, так само, як і цілий срібний талант, який заховав у баночці чорнила. З роками він почав сприймати останній швидше як талісман на удачу. Його ще ніхто ніколи не знаходив.
Він мусив визнати: мабуть, це було найввічливіше пограбування в його житті. Грабіжники були ґречні, вправні та не надто тямущі. Втратити коня та сідло було сумно, але він міг купити інших в Абатовому Броді, і тоді в нього все одно залишиться вдосталь грошей, щоб жити спокійно, доки він не покінчить із цією дурістю та не зустрінеться зі Скарпі в Треї.
Відчувши настирливий поклик природи, Хроніст продерся крізь криваво-червоний сумах край дороги. Коли він застібав штани знову, у підліску щось раптово ворухнулося – з кущів неподалік вирвалася якась темна постать.
Хроніст невпевнено позадкував, збентежено скрикнувши, аж тут до нього дійшло: це ж лише ворона злітає, б’ючи крилами. Захихотівши з власної дурості, він розправив одяг і попрямував назад до дороги крізь сумах, змахуючи з себе невидимі нитки павутиння, що липли до його обличчя й лоскоталися.
Закинувши на плечі дорожню торбу й сумку, Хроніст усвідомив, що почувається надзвичайно безтурботно. Найгірше вже сталося, і це було не так уже й страшно. Крізь дерева пронісся вітерець, від якого тополеве листя, кружляючи, полетіло на заїжджену ґрунтову дорогу, наче золоті монети. День був прекрасний.
Розділ третій
Дерево і слово
Коут знічев’я гортав книжку, намагаючись ігнорувати тишу порожнього шинку, аж тут відчинилися двері і до зали ввійшов, задкуючи, Ґрем.
– Оце тільки зараз упорався. – Ґрем із перебільшеною обережністю пропетляв лабіринтом столів. – Хтів занести її вчора ввечері, але тоді подумав: «Іще разочок намащу, потру, а тоді хай сохне». Не можу сказати, що про це шкодую. Пане й пані, це – найгарніше з усього, що створили ці руки.
У шинкаря між бровами утворилася невеличка зморшка. Далі, побачивши в Ґремових руках плаский згорток, він посвітлішав.
– Ах-х-х!
