– тихо спитав він.
Ґрем на мить замислився.
– Після того, шо ти мені дав за деревину… – Його очі хитро зблиснули. – Десь один і три.
Коут дав йому два таланти.
– Решту залиш собі. Працювати з цією деревиною нелегко.
– Так і є, – відповів Ґрем із певним задоволенням. – Під пилкою наче камінь. Під різцем – як залізо. Скільки я не старався, не зміг його обпалити.
– Я помітив, – сказав Коут, зацікавившись на мить, і провів пальцем по темнішій борозні, яку літери утворювали в дереві. – Як це тобі вдалося?
– Ну, – самовдоволено заговорив Ґрем, – згаявши півдня, я поніс його до кузні. Ми з хлопчиною зуміли обпалити його розпеченою залізякою. Поки воно в нас почорніло, минуло дві години з гаком. Диму зовсім не було, зате смерділо від нього старою шкірою й конюшиною. Ще та холера. Шо то за дерево, шо не горить?
Ґрем зачекав якусь хвилю, але шинкар нічим не показав, що його почув.
– То куди мені цю штуку повісити?
Пожвавішавши, Коут оглянув залу.
– Гадаю, можеш залишити це мені. Я ще не визначився, куди її примостити.
Ґрем залишив жменьку залізних цвяхів і попрощався з шинкарем. Коут стояв біля шинквасу, знічев’я погладжуючи дерево й слово на ньому. Незабаром вийшов із кухні Баст і зазирнув учителеві за плече.
На якийсь час запала тиша, наче вони вшановували загиблих.
Врешті-решт Баст подав голос.
– Можна дещо спитати, Реші?
Коут лагідно всміхнувся.
– Завжди можна, Басте.
– Дещо каверзне?
– Інших запитань, мабуть, і ставити не варто.
Вони ще якусь мить мовчки повитріщалися на предмет на шинквасі, неначе стараючись його запам’ятати. «Примха».
Баст на мить завагався, відкрив рота, а потім закрив його з засмученим виглядом. Опісля повторив процес.
– Питай уже, – нарешті сказав Коут.
– Про що ви думали? – вимовив Баст із дивною сумішшю сум’яття й тривоги.
Коут відповів далеко не одразу.
– Назагал, я думаю забагато, Басте. Найбільший успіх приходив до мене завдяки рішенням, прийнятим, коли я переставав думати й просто чинив так, як здавалося доцільним. Навіть якщо мої дії не мали гарного пояснення. – Він журливо всміхнувся. – Навіть якщо в мене були добрі причини не робити того, що я робив.
Баст провів рукою по обличчю збоку.
– То ви намагаєтеся не передбачати власних дій?
Коут завагався.
– Можна й так сказати, – визнав він.
– Я міг би так сказати, Реші, – самовдоволено відказав Баст. – Ви ж, навпаки, ускладнювали все без потреби.
Коут знизав плечима та знову поглянув на підставку.
– Гадаю, робити нічого – хіба що знайти для цього місце.
– Тут? – На Бастовому обличчі відобразився жах.
