друже, королівська армія добре платить за все, що має чотири ноги та бодай одне око. Якби ти геть з’їхав із глузду та скакав дорогою на дерев’яному конику, я б і його в тебе забрав.
Їхній ватажок поводився владно. Хроніст здогадувався, що він не так давно був невисоким офіцерським чином.
– Просто зіскакуй, – серйозно промовив він. – Розберемося з цим, а тоді можеш іти собі куди хочеш.
Хроніст зліз із коня. Його вже грабували, і він розумів, коли суперечками нічого не можна добитися. Ці хлопці знали своє діло. Ніхто не витрачав сил на браваду чи пусті погрози. Один із них оглянув кобилу, перевіривши копита, зуби та збрую. Двоє інших по-військовому вправно перебрали сакви та виклали на землю всі його пожитки. Дві ковдри, плащ із каптуром, пласку шкіряну сумку та важку, добре наповнену дорожню торбу.
– От і все, командире, – промовив один з чоловіків. – Окрім вівса, його фунтів із двадцять.
Командир став навколішки та, відкривши пласку шкіряну сумку, зазирнув усередину.
– Там тільки папір із перами, та й усе, – сказав Хроніст.
Командир озирнувся через плече.
– Ти писар чи шо?
Хроніст кивнув.
– Заробляю цим на життя, пане. І вам це геть не знадобиться.
Чолов’яга оглянув сумку, зрозумів, що це правда, і відклав її набік. Тоді витрусив вміст дорожньої торби на розстелений Хроністів плащ і ліниво перебрав витрушене.
Він забрав у Хроніста більшу частину солі та пару шнурків для взуття. Потім добряче засмутив Хроніста, узявши сорочку, яку той купив іще в Лінвуді. Вона була з тонкого полотна, пофарбованого в темну королівську синь, надто добра, щоб у ній мандрувати. Хроністові ще навіть не випадало нагоди її вдягнути. Він зітхнув.
Командир полишив усе інше, що лежало на плащі, та звівся на ноги. Інші по черзі оглянули Хроністові речі.
Командир заговорив.
– У тебе ж тільки одна ковдра, так, Дженнсе? – Один з чоловіків кивнув. – Тоді візьми одну в нього, тобі до кінця зими знадобиться ще одна.
– Плащ у нього в кращому стані, ніж у мене, пане.
– Візьми його плащ, але залиш свій. Те ж саме стосується тебе, Віткінсе. Залиш своє старе кресало, якщо візьмеш кресало в нього.
– Я своє загубив, – повідомив Віткінс. – Інакше я б так і зробив.
Увесь процес був напрочуд цивілізованим. Хроніст втратив усі свої голки, крім однієї, обидві запасні пари шкарпеток, вузлик сушених фруктів, цукрову голову, півпляшки спирту та пару гральних костей зі слонової кістки. Залишили йому решту одягу, сушене м’ясо та наполовину з’їдений буханець неймовірно черствого житнього хліба. Його пласка шкіряна сумка залишилася неторканою.
Поки ватага заново вкладала все в його дорожню торбу, командир повернувся до Хроніста.
– Тоді візьмімо гаманець.
Хроніст передав його.
– І перстень.
– Срібла
