а вони тим часом тікали, плескаючи в долоні та наспівуючи:
Очі кольору пітьми.
Де сховаємося ми?
Там і тут. Вони нас ждуть.
Мідник говорив з усіма по черзі, часом – із двома-трьома людьми одночасно. Він міняв гострі ножі на тупі з невеликою доплатою. Продавав ножиці та голки, мідні казанки та маленькі пляшечки, які жінки, купуючи, швидко ховали. Торгував ґудзиками й торбинками кориці та солі. Лаймами з Тінуе, шоколадом із Тарбієна, полірованим рогом із Аеруе…
Діти тим часом не припиняли співати:
Хай безликий чоловік
Нас не відшука повік.
Як довідатися нам,
Що за план у чандріян?
Коут здогадувався, що подорожні провели разом десь із місяць, – достатньо довго, щоб призвичаїтись одне до одного, але недостатньо, щоб гризтися через дрібниці. Від них пахло дорожньою курявою та кіньми. Він вдихав цей запах, як парфуми.
Найкращим у всьому цьому був шум. Рипіння шкіри. Чоловічий сміх. Вогонь тріщав і плювався. Жінки кокетували. Хтось навіть перекинув стілець. У шинку «Путь-камінь» уперше за тривалий час не було тиші. А якщо й була, то надто слабка, щоб бути помітною, а може, вона надто добре сховалася.
У центрі всього цього був Коут, який постійно перебував у русі, наче людина, що працює з великою складною машиною. Він послужливо ставив випивку, щойно її хтось просив, говорив і слухав саме стільки, скільки треба. Сміявся з жартів, тиснув руки, всміхався та хутко забирав монети з шинквасу – так, наче справді потребував цих грошей.
Потім, коли настав час для пісень і всі вже проспівали свої улюблені, але хотіли ще, Коут заспівав першим голосом із-за шинквасу, плескаючи в долоні, щоб не збитися з ритму. З блиском вогню у волоссі він проспівав «Мідника-гарбаря», більше куплетів, ніж хто-небудь до цього чув, і всі аж ніяк не були проти.
Кілька годин по тому в загальній залі стало тепло й радісно. Коут стояв навколішки біля вогнища, розпалюючи вогонь, аж тут у нього за спиною хтось заговорив.
– Квоут?
Шинкар повернувся з дещо спантеличеною усмішкою.
– Прошу?
Це був один із добре вдягнених мандрівників. Він трохи похитувався.
– Ти – Квоут.
– Коут, пане, – відповів Коут тим поблажливим тоном, яким матері говорять із дітьми, а шинкарі – з п’яницями.
– Квоут Безкровний. – Чолов’яга пер уперед з упертою наполегливістю. – Ти видавався знайомим, але я не міг зрозуміти, чому саме. – Він гордовито всміхнувся й торкнувся пальцем носа. – Тоді я почув, як ти співаєш, і зрозумів, що це ти. Я якось чув тебе в Імрі. Потім усі очі виплакав. Ніколи не чув нічого подібного – ні до цього, ні опісля. Ти мені серце розбив.
Репліки молодика ставали чимраз плутанішими, але обличчя залишалося серйозним.
– Я знав, що ти не можеш ним бути. Але думав, що це ти. Все одно. Але в кого ще таке волосся, як у тебе? – Він захитав головою, марно намагаючись її очистити. – Я
