зачинив шинок завчасно, чого ще не робив жодного разу. Замітати він не став. Підлога цього не потребувала. Він не мив столів і шинквасу: ні тим, ні іншим ніхто не користувався. Він начистив одну чи дві пляшки, замкнув двері та пішов спати.
Довкола не було нікого, хто міг би помітити різницю. Нікого, крім Баста, який спостерігав за господарем, хвилювався та чекав.
Розділ четвертий
На півдорозі до Кра`йсвіту
Хроніст ішов. Учора він шкутильгав, але сьогодні стопи йому боліли від кінчиків пальців до п’яток, тож від шкутильгання користі не було. Він уже пошукав коней в Абатовому Броді та Ранніші, пропонуючи неймовірні ціни навіть за найвиснаженіших тварин. Але в таких маленьких містечках зайвих коней не бувало ні в кого, тим паче тепер, коли на носі врожайна пора.
Коли настала ніч і зритою коліями дорогою почали рухатися ледь помітні силуети, він іще був на дорозі, хоч і намучився, проходивши весь день. Дві години проблукавши у темряві навпомацки, Хроніст побачив, як між дерев мерехтить світло, і розпрощався з будь-якими думками про прибуття до Крайсвіту тієї ночі: вирішив, що хутірської гостинності йому цілком вистачить.
Він зійшов з дороги та незграбно пішов крізь дерева на світло. Але вогонь, як з’ясувалося, був далі, ніж він думав, і він був більшим. Це було не світло лампи в оселі, це навіть не були іскри від ватри. Це було багаття, що ревло посеред руїн старого будинку, від якого лишилися хіба що дві кам’яні стіни, та й ті обсипалися. У куточку, утвореному цими двома стінами, скоцюбився якийсь чоловік. Він був одягнений у важкий плащ із каптуром, закутаний так, неначе зараз був розпал зими, а не приємний осінній вечір.
Коли Хроніст побачив, що над невеличким багаттям висить казанець, в якому щось вариться, надія в ньому зросла. Але наблизившись, він відчув огидний запах, який змішувався з димом від дерева. Тхнуло смаленим волоссям і напівгнилими квітами. Хроніст швидко вирішив, що геть не хоче куштувати те, що той чолов’яга готує в залізному казанку. Та все ж навіть місце біля вогню краще, ніж лежання калачиком край дороги.
Хроніст увійшов у коло світла від багаття.
– Я побачив ваше ба…
Він зупинився: постать швидко скочила на ноги, тримаючи обома руками меч. Ні, не меч – якийсь довгий темний дрючок, що мав надто правильну форму для дровиняки.
Хроніст зупинився як укопаний.
– Я просто шукав, де поспати, – швидко пояснив він; його рука несвідомо схопилася за залізне кільце, що висіло в нього на шиї. – Я не хочу нічого злого. Піду від вас – вечеряйте. – Він відступив на крок.
Постать розслабилася, а дрючок опустився, металево дзенькнувши об камінь.
– Обпалене тіло Господнє, що ви тут робите в таку пізню годину?
– Я прямував до Крайсвіту і побачив ваше багаття.
– Ви просто пішли до лісу вночі на хтозна-який вогонь? – Постать у каптурі хитнула головою. – Тоді можете підійти сюди. – Вона жестом запросила Хроніста підійти ближче, і писар побачив,
