на один зі столів, щоб не впасти.
– Обпалене тіло Господнє, – приголомшено вимовив він. – Це справді ви, чи не так?
Шинкар неначе спантеличився.
– Прошу?
– Я знаю, що ви будете це заперечувати, – сказав Хроніст. – Але те, що я бачив минулої ночі…
Шинкар підняв руку, наказуючи йому мовчати.
– Поки ми не обговорили можливість того, що вам отим ударом по голові вибило з неї клепку, скажіть мені: як дорога до Тінуе?
– Що? – роздратовано перепитав Хроніст. – Я прямував не до Тінуе. Я… ой. Ну, навіть якщо не брати до уваги минулої ночі, дорога була ще та. Біля Абатового Броду мене пограбували, і відтоді я йшов пішки. Але все це виправдалося, бо ви справді тут. – Писар глянув на меч, який висів над шинквасом, і глибоко вдихнув: на його обличчі відобразилося щось схоже на тривогу. – Прошу зауважити: я сюди прийшов не для того, щоб нашкодити. Я тут не через ціну, призначену за вашу голову. – Він кволо всміхнувся. – Я, звісно, не мав би жодних шансів вам нашкодити…
– Гаразд, – урвав його шинкар, діставши шматок білого полотна й заходившись начищати шинквас. – То хто ви такий?
– Можете звати мене Хроністом.
– Я не питав, як мені можна вас називати, – сказав Коут. – Як вас звати?
– Деван. Деван Локіс.
Коут перестав чистити шинквас і підняв очі.
– Локіс? Ви – родич герцога… – Коут затих і кивнув самому собі. – Так, аякже. Не просто хроніст, а Хроніст. – Він пильно подивився на лисуватого чолов’ягу, змірюючи його поглядом. – Оце так… Сам великий викривач.
Хроніст дещо розслабився – йому, вочевидь, було приємно, що його слава бігла поперед нього.
– Я й раніше не намагався критися. Я вже багато років не сприймаю себе як Девана. Давно залишив це ім’я позаду. – Він промовисто глянув на шинкаря. – Гадаю, ви й самі дещо про це знаєте…
Коут пропустив запитання повз вуха.
– Я багато років тому читав вашу книжку. «Шлюбні ігри дракуса звичайного». Вона непогано відкриває очі юнакові з головою, забитою оповідками, – опустивши погляд, він знову заходився терти шинквас білою ганчіркою вздовж волокон деревини. – Зізнаюся, довідавшись, що драконів не існує, я був розчарований. Для хлопчиська це гіркий урок.
Хроніст усміхнувся.
– Правду кажучи, я й сам був трохи розчарований. Пішов шукати легенду, а знайшов ящірку. Дивовижну ящірку, та все ж таки ящірку.
– А тепер ви тут, – сказав Коут. – Ви прийшли довести, що я не існую?
Хроніст нервово засміявся.
– Ні. Розумієте, до нас дійшла чутка…
– «До нас»? – втрутився Коут.
– Я подорожував із вашим давнім другом. Скарпі.
– Він узяв вас під крило, так? – промовив Коут собі під ніс. – Оце так. Учень Скарпі.
– Насправді швидше колега.
Коут кивнув, досі не виражаючи жодних почуттів.
– Я міг би здогадатися, що він знайде мене першим. Ви обидва пліткарі.
Хроністова усмішка скисла,
