зневажливо махнув рукою.
– Не буває так, щоб людина розповідала про себе три дні, – твердо відказав Хроніст. – Я розпитував Орена Велсітера. Орена Велсітера, на хвилиночку. Йому вісімдесят років, а пожив він так, що вистачило б на двісті. Якщо взяти до уваги побрехеньки, то п’ятсот. Він шукав мене, – сказав Хроніст із особливим притиском. – Йому знадобилося всього два дні.
– Така моя пропозиція, – просто сказав шинкар. – Я або зроблю це як слід, або не зроблю взагалі.
– Стривайте! – Хроніст раптом просяяв. – Я думав про все це задом наперед, – заявив він і хитнув головою, засуджуючи власну дурість. – Я просто відвідаю графа, а тоді повернуся. Тоді ви зможете витратити стільки часу, скільки заманеться. Я б міг навіть привезти з собою Скарпі.
Коут поглянув на Хроніста з глибокою зневагою.
– Чому ви взагалі гадаєте, ніби я був би тут після вашого повернення? – вражено промовив він. – До речі, чому ви вирішили, ніби можете так просто вийти звідси, знаючи те, що знаєте?
Хроніст застиг.
– Ви… – Він глитнув і заговорив знову. – Ви маєте на увазі, що…
– На цю історію знадобиться три дні, – перебив його Коут. – Починаючи від завтра. Ось що я маю на увазі.
Хроніст заплющив очі та провів рукою по обличчю. Граф, звісно, розлютиться. Хто його зна, як йому тоді повернути собі його ласку. І все ж…
– Якщо це – єдиний для мене спосіб її добути, то я згоден.
– Радий це чути, – шинкар розслабився достатньо, щоб наполовину всміхнутися. – А що, три дні – це справді така вже дивовижа?
Хроністове обличчя знову стало серйозним.
– Три дні – це доволі незвично. Але знов-таки… – Він неначе почасти втратив почуття власної значущості. – Знов-таки, – махнув рукою, ніби показуючи, наскільки безглузді тут слова. – Ви ж Квоут.
Той, хто називав себе Коутом, підняв очі та подивився з-за своїх пляшок. На його повних вустах грала усмішка. В очах розпалювалась іскорка. Він неначе підріс.
– Так, гадаю, це я, – сказав Квоут, і в його голосі пролунали залізні нотки.
Розділ сьомий
Про початки та імена речей
У «Путь-камінь» лилося сонячне світло. Це було прохолодне свіже світло, годяще для початків. Воно пронеслося повз мірошника, поки він запускав своє водяне колесо на прийдешній день. Освітило горно, яке коваль розпалював заново після чотирьох днів холодної обробки металу. Торкнулося тяглових коней, запряжених у фургони, і лез серпів, які саме гострили перед початком осінньої днини.
У стінах «Путь-каменя» світло впало на Хроністове обличчя й торкнулося початку на ньому, чистої сторінки, що чекала на перші слова історії. Потік світла перетнув шинквас, заграв тисячами крихітних веселок на кольорових пляшках і поліз стіною до меча, ніби шукаючи ще один, останній початок.
Але після того як світло торкнулося меча, не було видно жодного початку. Власне кажучи, світло, відбите мечем,
