навіть не думайте змінити хоч одне моє слово. Якщо здасться, ніби я заплутався, ніби я відхилився, пам’ятайте, що правдиві історії рідко йдуть навпростець.
Хроніст серйозно кивнув, намагаючись уявити собі розум, здатний менш ніж за годину розкусити його шифр. Розум, здатний вивчити мову за день.
Квоут лагідно всміхнувся та оглянув залу, неначе фіксуючи її в пам’яті. Хроніст вмокнув перо, а Квоут опустив погляд на свої складені руки й підняв його лише за три глибокі вдихи.
Тоді він заговорив.
– У певному розумінні це почалося, коли я почув її спів. Коли її голос сплівся, змішався з моїм. Її голос був наче портретом її душі – буйний, як вогонь, гострий, як розбите скло, солодкий і чистий, як гвоздика.
Квоут хитнув головою.
– Ні. Це почалося в Університеті. Я пішов учитися такої магії, про яку розповідають у переказах. Такої магії, як у Таборліна Великого. Я хотів дізнатись ім’я вітру. Я хотів вогню та блискавки. Я хотів відповідей на десять тисяч запитань і доступу до тамтешніх архівів. Але те, що я знайшов в Університеті, мало скидалося на казку, і я сильно засмутився.
Але справжній початок, як мені здається, в тому, що привело мене до Університету. Несподівані вогні в сутінках. Людина з очима, схожими на лід на дні криниці. Запах крові та підпаленого волосся. Чандріяни. – Він кивнув самому собі. – Так. Гадаю, саме там усе й починається. Багато в чому це історія про чандріян.
Квоут хитнув головою, неначе силкуючись звільнитися від якоїсь похмурої думки.
– Але я гадаю, що мушу повернутися ще далі в минуле. Якщо це має стати якоюсь подобою книги моїх діянь, то я можу не поспішати. Якщо мене пам’ятатимуть, нехай і не в приємному світлі, але принаймні з дрібкою достовірності, це виправдає себе.
Та що сказав би мій батько, якби почув, що я так розповідаю історію? «Починай з початку». Чудово, якщо вже щось розповідати, то розповідати як годиться.
Квоут нахилився вперед, не полишаючи стільця.
– На початку, наскільки я знаю, світ витягнув із безіменної порожнечі Алеф, який дав усьому ім’я. Або, залежно від версії легенди, знайшов імена, які вже мали всі речі.
Хроніст мимоволі гигикнув, при цьому не відірвавши очей від сторінки та не припинивши писати.
Квоут повів далі, теж усміхаючись.
– Я бачу, як ви смієтеся. Чудово, заради простоти припустімо, що я – центр світобудови. Тоді пропустімо незчисленні нудні оповідки: звеличення та падіння імперій, саги про героїзм, балади про трагічне кохання. Мерщій уперед, до єдиної по-справжньому важливої історії. – Його усмішка стала ширшою. – Моєї.
Мене звати Квоут. Звучить майже як «квота». Імена важливі, тому що чимало розповідають про людину. Я мав більше імен, ніж можна.
Адеми називають мене Мейдре. Залежно від вимови це може означати «Полум’я», «Грім» або «Зламане Дерево».
Варіант «Полум’я» очевидний, якщо ви мене хоч раз бачили. У мене руде волосся, яскраво-руде. Якби я народився кілька століть тому, мене б, мабуть, спалили, як демона. Я
