не мідник, – промовив бургомістр. – Не намагайся видати себе за нього.
– Я ні за кого не намагаюся себе видати, – різко відказав старий. – Я і мідник, і крамар, і значно більше, ніж перше або друге. Я – арканіст, недоумку ти дурноголовий.
– Я про це й кажу, – уперто провадив бургомістр. – У нас тут народ богобоязливий. Ми не хочемо ніякого загравання з темними силами, які краще не чіпати. Ми не хочемо тієї біди, яку можуть принести такі, як ти.
– Такі, як я? – перепитав старий. – Що ти знаєш про таких, як я? У цих місцях, мабуть, уже років із п’ятдесят не було жодного арканіста.
– І це нам подобається. Просто розвернись і рушай туди, звідки приїхав.
– Не буду я ночувати під дощем через твою дурість, – з жаром вимовив старий. – Я не потребую твого дозволу, щоб орендувати кімнату чи вести справи на вулиці. Тепер геть від мене, а то покажу тобі особисто, які біди бувають від таких, як я.
На бургомістровому обличчі промайнув страх, а потім на ньому відобразилось обурення. Він показав на констебля через плече.
– Тоді просидиш ніч у тюрмі за волоцюзтво та загрозливу поведінку. Ми випустимо тебе вранці, якщо навчишся чемно тримати язика за зубами. – Констебль посунув до фургона, обережно тримаючи збоку свій кийок.
Старий, не відступаючись, підняв одну руку. З передніх кутків його фургона здійнялося насичене червоне світло.
– Досить, – лиховісно промовив він. – Інакше може стати кепсько.
Здивувавшись на мить, я усвідомив, що дивне світло ллється з пари симпатичних ламп, які старий встановив на своєму фургоні. Я вже бачив одну таку в бібліотеці лорда Ґрейфоллов. Вони були яскравіші за газове освітлення, стійкіші за свічки або лампи, а працювали майже вічно. Також вони були страшенно дорогі. Я був готовий побитись об заклад, що ніхто в цьому маленькому містечку про них не чув і тим паче не бачив хоч одну.
Коли світло почало розростатися, констебль зупинився. Та коли начебто не сталося більш нічого, він зціпив зуби й попрямував до фургона далі.
На обличчі старого відобразилася тривога.
– А тепер заждіть секундочку, – сказав він, коли червоне світло з фургона почало тьмяніти. – Не треба…
– Писок стули, фіґляре старий, – промовив констебль. Він схопив арканіста за руку так, неначе засунув долоню в пічку. Далі, коли нічого не сталося, він усміхнувсь і набрався впевненості. – Не думай, ніби я не намну тобі боки, щоб ти більше не вдавався до своєї чортівні.
– Гарна робота, Томе, – похвалив бургомістр, аж засяявши від полегшення. – Візьми його з собою, а по фургон ми когось пошлемо.
Констебль вишкірився та скрутив старому руку. Арканіст зігнувся в талії й коротко, болісно охнув.
Я зі своєї схованки побачив, як вираз обличчя арканіста за якусь секунду зі збентеженого перетворився на зболений, а тоді – на гнівний. Побачив, як заворушилися його вуста.
Хтозна-звідки повіяв лютий
